У статті автор аналізує ідейні засади Української військової організації у 1920-рр. Окрему увагу присвячено еволюції поглядів учасників організації, ролі УВО й керівництва структури у становленні ідеології українського націоналізму та питанню соборності. Підкреслено, що впродовж існування УВО ідея соборності українських земель була основоположною в діяльності організації.
Ключові слова: Українська військова організація (УВО), соборність, Євген Коновалець.
Після поразки Української національної революції 1917-1921 рр. однією з найбільш дієвих структур, що продовжила боротьбу за відновлення української державності стала Українська військова організація (УВО), що активно діяла впродовж 1920-х років як підпільна мережа в нових реаліях окупації українських земель. Саме УВО стала фундаментом для створення організованого українського націоналізму. Безперечним лідером українського підпілля став полковник Армії УНР, командир корпусу Січових стрільців Євген Коновалець.
У цій розвідці окреслимо ідейну платформу організації, зокрема й питання соборності в діяльності УВО.
В умовах захоплення українських земель державами-сусідами, спершу на початку 1920-х рр., головним завданням Військової організації було зберегти українську збройну силу, щоб з допомогою її підпільних дій підняти повстання, паралізувати ворожі осередки і згодом, захопивши владу, опанувати становище, поки окупанти України спроможуться на протиудар [1, арк. 1]. Сприятливою для повстання ситуацією мало бути міжнародне розв’язання питання тимчасового перебування західних земель України під мандатом Польщі, захитання на східніх українських територіях большевицької влади внаслідок внутрішнього хаосу чи війни. До того часу ближчим завданням УВО було не дозволити окупаційній владі закріпитися в Україні [2, с. 35; 3, арк. 6]. Тому першочерговим завданням Організації була організація офіцерських і підофіцерських кадрів, які мали стати основою відновлення української армії [4, арк. 4].
На думку дослідників, провідною метою УВО було проголошено “створення власної національної самостійної і єдиної держави” [5, с. 110]. Роль і завдання Української військової організації окреслювалось в її підпільних виданнях. В них зазначалось, що: “У.В.О. є революцийною орґанізацією, якої основним завданням є пропаґувати думку загального революцийного зриву Українського Народу із остаточною метою, створити власну національну самостійну і зєдинену державу…” [6, с. 24]. Мета Організації висвітлювались на шпальтах нелегального часопису УВО “Сурма” та у спеціальній брошурі “У.В.О.”. Зокрема, наголошувалося, що “У.В.О. є орґанізацією, для якої тільки інтерес Української Нації є й буде основним у її діяльності… Головне завдання своєї діяльності УВО вбачала у проведенні планової підготовки цього революцийного зриву проти польського займанця [1, арк. 1]: “…перевести підготовку цілого кадру людей, що були б здібними зразу охопити повставші маси, їх зорганізувати й повести національну революцію до побідного кінця” [2, с. 1]. “У.В.О. … вважає себе носієм і спадкоємцем заповітів Великої Української Армії… [6, с. 15-16]
Окремо заакцентовано, що “…не думає У.В.О. служити інтересам других народів… У.В.О. є свідома цього, … що її обовязком є шукати собі союзників і вести серед народів світа пропаґанду, щоб підготовити відповідну основу й симпатії в світі, для загального зриву Українського Народу…” [2, с. 1-2] Заперечувала УВО орієнтацію на своїх сусідів Польщу і Радянську Росію “на ділі, Польща й Пілсудський ніякої Української Державности не хочуть…” [6, с. 19] “московський большевицький Уряд прилучення Західних Українських Земель, зокремаж Галичини до України не хоче й цього боїться…” [6, с. 20].
Про цілі й мету діяльності УВО наголошували представники офіційної польської адміністрації. Останні зазначали, що остаточна мета Військової організації – це відділити Східну Малопольщу від єдиної Польської держави і створити самостійну об’єднану суверенну Українську державу, в якій Східна Малопольща була б однією із її складових частин. Досягнути цього Військова організація планує шляхом збройної боротьби з Польщею, яка має вилитись у загальне повстання українців проти Польської держави, яке має розпочатися в недалекому часі [7, арк. 8].
Свою діяльність УВО намагалась поширити на усі українські землі, проте з огляду на ситуацію в Україні, а саме – на тотальне нищення всього українського у Наддніпрянщині, де більшовицький режим шляхом репресій знищував тисячі українців за причетність до національно-визвольного руху та руйнацію польською окупаційною владою українського суспільно-політичного й культурного життя в Західній Україні, організація обрала тактику непримиренного опору ворогові, стала на захист національних інтересів свого народу [8, s. 114]. Власне саботажі й терор були похідними завданнями УВО, вони випливали з основних завдань і мали, по-перше, турбувати ворога-окупанта, щоб він не почував себе господарем і сувереном на завойованій українській землі, а по-друге – звернути увагу українського народу й довести до його свідомости, що боротьба з окупантом триває далі й що треба підготовлятися до вирішного з ним зудару [9, с. 359].
Разом з тим, дослідники відзначають, що попри революційність УВО, її політична ідеологія не мала екстремістського характеру. До середини 1920-х рр. програма Організації зводилася до гасла “суверенна самостійна соборна незалежна українська держава”. Під нею засновники і керівники УВО розуміли державу національно-демократичного характеру, капіталістичного типу з парламентським ладом на зразок ЗУНР. УВО, на відміну від ОУН, не лише не ставила під сумнів діяльність “легального сектора”, а й навіть співпрацювала з його лідерами. Нерідко на початках таємні наради УВО відбувалися на приватних квартирах поважних українських галицьких політиків [10, с. 197].
Західноукраїнське суспільство пережило нову хвилю потрясінь у зв’язку з рішенням Ради послів держав Антанти від 14 березня 1923 р., що визнали приналежність Східної Галичини до Польської держави. Крах надій на відновлення української державності з допомогою Англії та Франції розбурхав суспільне життя. Розпочалася гарячкова переоцінка політичних вартостей, яка супроводжувалася змінами в партійно-політичних структурах. Першочергове значення тут належало перспективам міжнародних відносин та можливих змін української проблеми на європейському рівні, а відтак – питанням подальшої “долі” українців [11, с. 442-443].
Після березня 1923 року в галицькому політичному проводі склалося дві позиції. Одна – за подальшу боротьбу з Польщею власними силами, а друга за те, щоб використати можливість визволення Східної Галичини з допомогою Радянської України [12, арк. 8]. Чималий імпульс таким поглядам дала політика “українізації”, яку проводило в той час радянське керівництво [11, с. 444].
З 1923 р. керівництво УВО відвертається від Антанти і шукає підтримки у вороже налаштованих до Польщі країн-сусідів – Німеччини та СРСР. Зокрема, головний штаб Української військової організації перебирається до Берліну [13, арк. 7].
Ініціатива ж в контактах із радянськими представниками походила від соратників Є. Петрушевича, який після рішення Ради послів переїхав з Відня до Берліна. Уряд Петрушевича й частина галичан стали вбачати в СРСР союзника проти Польщі [1, арк. 1 зв.], натомість Є. Коновалець зі своїми прихильниками рішуче виступили проти таких стосунків.
У березні 1923 р. в містечку Оліві поблизу Ґданська відбулася конференція УВО, на якій, окрім внутрішньоорганізаційних справ, також розглядали питання відносин Організації з урядом ЗУНР. Зокрема, на ній представниками західноукраїнського уряду були: Ярослав Селезінка, військовий міністр уряду ЗУНР [14, с. 44], доктор Володимир Бачинський та Зиновій Пеленський – представники організованих за дорученням уряду ЗУНР на західноукраїнських землях “Народного комітету” і “Міжпартійної ради”. Попри намагання представників Є. Петрушевича підпорядкувати УВО Є.Петрушевичу, на конференції було закріплено основи самостійної діяльності Організації [14, с. 54], а Є. Коновалець відмовився зійти з позицій соборності українських земель. В результаті вироблено першу політичну платформу Військової організації. В ній УВО хотіла вести довгу революційну боротьбу як суверенна самостійна сила, не пов’язана ані законами окупантських держав, ані програмами чи тактичними настановами чинних українських політичних центрів і партій. Поряд з тим, це не виключало можливості співпраці [14, c. 80].
Все це стимулювало розростання конфлікту між УВО й диктатором ЗУНР, який назрівав ще з 1920 р., коли останній поставив вимогу повного підпорядкування Військової організації його урядові [15, арк. 38].
На переговорах із радянським послом у Німеччині Н. Крестинським, які проходили в Копенгагені, радянський дипломат, за дорученням свого уряду, висунув як головну умову угоди усунення Є. Коновальця від керівництва Військової організації і Є. Петрушевич на це погодився [11, с. 444]. Окрім того, за деякими даними, з метою переговорів з представниками радянської України у 1924 р. до Харкова їздили тодішній Крайовий командант УВО Ярослав Індишевський, що схилявся до союзу з керівництвом радянської України та політичний референт Крайової команди УВО Дмитро Паліїв, але це не дало сподіваного результату [16].
Через нагнітання ситуації, не бажаючи розколювати УВО, у грудні 1923 р. Є. Коновалець ухвалив рішення покинути керівництво Організацією [17, с. 45]. Обов’язки Начального комаданта УВО перейняв військовий міністр ЗУНР Я. Селезінка, а Крайовим командантом надалі залишався А. Мельник, який обіймав цю посаду з початку 1923 року [18, с. 60].
Але вже в червні 1924 р. Є. Коновалець знову зайняв пост Начального команданта УВО, започаткувавши новий період в діяльності Організації [19, с. 22]. Йому довелося здійснити певну “чистку” організаційних рядів, адже на ґрунті радянофільських настроїв в УВО сформувалась опозиція на чолі з Осипом Думіним. Врешті, прихильників прорадянської орієнтації та політичної лінії еміграційного центру Є. Петрушевича виключили з лав Військової організації, що офіційно відбулося на з’їзді в Ужгороді 3-15 вересня 1925 року [15, арк. 38; 13, арк. 47]. І хоча 14 травня 1926 року останні заснували нову структуру – Західно-Українську Національно-Революційну Організацію (ЗУНРО), що репрезентувала прорадянську політику середовища Є. Петрушевича за допомогою підтримки з СРСР, вона не мала широкого впливу на галичан, адже невдовзі всі переконались, що радянський режим є найбільш небезпечним ворогом національних змагань українців [20, арк. 225, 285]. Натомість, провідна роль Є. Коновальця в УВО зміцнилася, а сама Організація почала працювати на якісно новому рівні. Зокрема, керівництво УВО звертає більшу увагу на молодих українців, намагаючись поступово залучати найактивніших із них до підпільної діяльності.
На початку 1920-х рр. членами УВО були переважно колишні українські військові старшини, що перед війною належали до різних політичних середовищ. Однак з середини 1920-х рр. з налагодженням політичної ситуації в країні, з Організації починають виходити представники політичних партій, які вбачали майбутнє у легальних формах боротьби. Так, 1925 р. з УВО вийшла частина членів Української радикальної партії, а колишні члени Начальної команди – Володимир Целевич та Дмитро Паліїв, вступивши до новоутвореної центристської партії “Українське національно-демократичне об’єднання” (УНДО), зайняли там значне становище [21, с. 302]. Однак навіть і тоді вони остаточно не поривали зв’язків з УВО [22, арк. 128].
Сучасники цю проблему описують так: “Багато людей, які довго боролися в рядах УВО, поки була надія, що уряд Петрушевича буде визнаний, тепер, після цього фатального “рішення” піддався зневірі… Почався вихід з рядів УВО і поворот до легальної боротьби за політичні права народу, але вже не за власну державу, а за автономію в кордонах Польщі” [23, с. 163].
Вихід з Організації прихильників прорадянської орієнтації та старих увістів, що одночасно були активними діячами легальних галицьких політичних партій сприяв подоланню організаційної та політичної кризи в середині УВО [24, с. 172; 8, s. 59]. Натомість, на зміну тим, що відійшли від активного підпільного організаційного життя, приходять нові особи [17, с. 34].
Сучасник тих подій згадує: “Правдивим виразником почувань, поглядів, тенденцій, настроїв, і задумів нашого загалу була властиво тільки УВО, і нарід нею і її членами дорожив. УНДО, її політика була так неясна, вона так хиталася між угодою з поляками і рішучою опозицією, що мусіла викликати недовір’я до себе. Люди держалися УНДО виключно по традиції”. [25, с. 345]. А на засіданні ЦК КПЗУ в березні 1928 р. зазначалося, що УВО є грізним ворогом, якого не слід недооцінювати, яка здобуває щораз більший вплив на селян і робітників [4, арк. 2].
Слід зазначити, що Військова організація протягом 1920-х років співпрацювала також і з Українською греко-католицькою церквою. Так, у середині 1923 року керівник експозитури УВО в Чехословаччині сотник Михайло Федик поінформував про справу підготовки нелеґального перевезення митрополита Андрея Шептицького через Карпати до Галичини [26, с. 337].
Хоч головною метою УВО і виступало гасло “об’єднання (соборність) і незалежність України”, в перші роки своєї діяльності Організація не мала чіткої ідеології руху [8, s. 59]. На початках її задумували як непартійну структуру, яка об’єднала б людей різних політичних переконань [27, с. 76]. Однак скоро виявилося, що це стало її великим недоліком. Відсутність єдиної ідеологічної програми та зустріч в рамках однієї структури людей різних політичних поглядів спричиняло багато внутрішніх конфліктів, що завдавало чималої шкоди. Усвідомлюючи це, Начальний командант УВО Є. Коновалець, прагнув надати Організації виразного ідеологічно-політичного обличчя [28, с. 42]. Так поступово УВО та її члени наблизилися до ідеології українського націоналізму [29, с. 248].
Ідеологія націоналізму позначилась на відозвах, що розповсюджували увісти. В одній із них говорилось: “Нація мусить покликати до праці кадри революціонерів-активістів, завданням яких є перетворити опортуністичну психіку народних мас на революційну і попровадити ті маси до визволення з неволі”. Окремо зазначалось, що ідеологія членів Організації має бути ідеологією кожного українського націоналіста. А святе гасло члена УВО звучало: “Ще нині мусимо розтрощити Польщу” [12, арк. 35].
Саме за підтримки проводу УВО і особисто Є. Коновальця, Д. Паліїв вже на початку 1920-х рр. взявся за створення легального націоналістичного осередку. Першим заходом у цій справі було заснування ідеологічного часопису “Заграва”, що почав виходити у Львові з квітня 1923 р. На посаду головного редактора було запрошено Дмитра Донцова, а співредактором став Д. Паліїв [30, с. 115]. “Заграва” виходила два рази в місяць протягом 1923-1924 років у Львові. Підтримуючи тісні зв’язки з бойовим підпіллям УВО [31, с. 72] й незважаючи на своє коротке існування, часопис відіграв помітну роль в українському громадському житті, адже на його сторінках відбилися ідеї та погляди, що згодом стали основою українського націоналістичного руху.
Навколо редакції “Заграви” сформувалася політична група, яка у 1923 р. оформилася під назвою УПНР. Для сторонніх це скорочення означало “Українська партія національної роботи”, а для її членів і втаємничених ‑ “Українська партія національної революції”. Головою партії обрано посла польського сейму Самійла Підгірського, а секретарем – Д. Донцова [28, с. 50]. Саме останній найбільше доклав зусиль до формування й розвитку ідеології українського націоналізму, а його працями у 1920-х роках почала захоплюватися тогочасна українська молодь.
У 1921 р. Д. Донцов видав публіцистичну працю “Підстави нашої політики”, в якій рішуче закликав відкинути надії щодо Москви та орієнтуватися виключно на Західну Європу. 1926 р. з’явилася його книга “Націоналізм”, в якій він розкритикував українське угодовство і соціалістичну псевдодемократію, що призвели до поразки Визвольних змагань. Д. Донцов прагнув відродити героїчний, величний дух серед українців, піднести “національну ідею”, яка б ґарантувала і надихала на подвиги цілі покоління, ставив завдання витворити в молодої генерації українців “волю до влади” [32, с. 64-68]. Ці ідеї надзвичайно імпонували молодим особам [33].
Як зазначає дослідник Я. Грицак, писання Донцова визначили світогляд цілого покоління галицьких українців, яке дебютувало на політичній арені у 1920 – 1930-х роках. Ці молоді люди виросли за умов, коли про демократичні вибори можна було дізнатися хіба що з розповідей старших. Нове покоління, покоління “синів”, засуджувало своїх “батьків” за демократичну м’якотілість, яка призвела до національної поразки і національного приниження. Авторитарний характер польського режиму лише укріплював їхню думку, що демократичні ідеали служать прикриттям політичного лицемірства і насильства [10, с. 198].
Активна діяльність та безкомпромісна позиція творили авторитет організації: “Ви чули про ріжні виступи Військової організації, на знак протесту та в обороні прав Українського Народа перед наїздником … Це робить і буде робити та Військова організація, якої кличем є Незалежна Соборна Україна, якої кличем є “Проч з Ляхами і Москалями”, якої кличем є “Власними силами, хоч синам, як не собі кращу долю в боротьбі!” … Це робить та Військова організація, яка ні на кого чужого не орієнтується, лише на власні, як фізичні, так і моральні сили” [34, с. 4]. “УВО є організацією для якої тільки інтерес української нації є й буде рішаючим у її діяльности …” [6, с. 15].
Інтегральний націоналізм, який почала сповідувати УВО, розглядав націю як вічну й абсолютну цінність, а вольовий чинник – як рушійну силу в історичному процесі. Він ставив націю над індивідуалізмом, оспівував героїзм “кращих людей”, вимагав, щоб народ виступав як єдине ціле під проводом однієї політичної організації і одного вождя-провідника [17, с. 62].
З середини 1920-х років Є.Коновалець та керівництво УВО намагається об’єднати усі націоналістичні організації, що виникли в краї та за кордоном в один потужний націоналістичний рух. Ці спроби завершилися 1929 року з утворенням Організації українських націоналістів [35].
Проблеми взаємин ОУН з УВО вирішувалися складно і довго. Спочатку ОУН задумували як певну легальну надбудову до підпільної Військової організації, проте молоде радикальне покоління, що становило основу ОУН бажало перетворити новоутворену організацію в розширений варіант УВО. Натомість, старші увісти не бажали об’єднання обидвох структур [36, с. 130-131]. Для вирішення проблеми було проведено декілька конференцій і нарад. В результаті перемогла концепція злиття організацій. На черговій конференції у Празі в липні 1932 році було завершено процес злиття УВО й ОУН. Згідно з ухваленою постановою УВО перестала бути самостійною організацією і перетворилася у бойовий відділ ОУН [37, с. 6] і лише в поодиноких випадках її назва використовували з пропагандистською метою, коли деякі акції ОУН називалося “діями УВО” [38, с. 28]. Остаточно будь-які зовнішні прояви існування УВО, включаючи титул Крайового коменданта УВО, ліквідував 1934 р. Крайовий Провідник ОУНта водночас Крайовий комендант УВО Степан Бандера, про що він пише у своїх спогадах [37, с. 6]. Таким чином УВО організаційно повністю злилася з ОУН. А увісти, ввійшовши до ОУН, стали однією з опор організації [39, с. 14]. ОУН повністю перейняла організаційну схему УВО, що будувалася за військовим і конспіративним принципами, розпочала видавати власні періодичні видання та проводити ідеологічно-політичний вишкіл української молоді, звертаючи особливу увагу на юнацтво.
Отож, Українська військова організація продовжила боротьбу за відновлення української державності. Намагаючись зберегти наявні військові кадри та підтримувати бойовий дух населення краю, УВО планувала у слушний момент підняти збройне повстання на українських землях проти окупантів. Попри організаційні кризи та конфліктні ситуації на початку 1920-х років УВО і далі відстоювала ідеї соборності українських земель. З середини 1920-х років УВО перебирає ідеологію українського націоналізму та спричиняється до об’єднання націоналістичних організацій.
Залиште відповідь