Європа і весь цивілізаційний Захід в сучасну пору переживають ренесанс націоналізму. Етноцентричним масивом продовжує залишатися Азія. Центрально-Східна Європа, позбувшись на переломі 90-х років ХХ ст. пут московського колоніалізму, демонструє високий рівень впливовості націоналістичних сил.
В той же час Україна перебуває в числі держав, де цей рівень ще є достатньо низьким. Тож на вступі висловлю тезу, що український націоналізм ще не віднайшов себе в політичній структурі і в ментальності сучасного українського суспільства й не відіграв належної йому ролі в становленні національної держави.
А якщо так, то пройдений різними його формаціями 30-річний шлях потребує критичного аналізу. На відповідність вимогам сучасності такому аналізу підлягають організаційні форми, методи досягнення поставлених цілей, технології політичної боротьби.
Окремої уваги заслуговує напрацьований протягом цього часу світоглядний продукт. Він вимагає інтелектуального осмислення через призму актуальних проблем існування української нації поч. ХХІ століття. Сучасна доктрина українського націоналізму має давати відповіді на ті виклики, що постають перед нацією.
Методологічною основою такого осмислення може бути вироблене британським класиком націоналізмознавства Ентоні Смітом твердження, що до головних ідеалів націоналізму належать національна державність, національна єдність і національна ідентичність. Шлях досягнення цих ідеалів має становити парадигмальний каркас сучасної доктрини українського націоналізму.
Протягом останніх декількох десятків років я намагався знайти відповіді на питання, яким український націоналізм сьогодні є і яким він мав би бути? Обмежуючись до умовних п’яти характеристик, відзначу, що він поки що є невпливовим, залежним, ретроісторичним, спекулятивним й загерметизованим. Натомість мав би бути сучасним, впливовим, раціональним, державницьким, соціально-консервативним.
В цій доповіді ставлю перед собою завдання удосконалити методологію аналізу стану націоналістичного руху в Україні і пропоную для цього метод модельного аналізу. Такий підхід є достатньо популярний в різних галузях знань. Його суть полягає в тому, що суспільні явища, процеси та системи досліджуються шляхом побудови і вивчення їхніх моделей.
Модель в загальному розумінні – це мисленнєве відтворення об’єкта з відображенням притаманних йому принципів внутрішньої організації та функціонування, властивостей, ознак, характеристик тощо. В процесі дослідження модель виступає як своєрідний інструмент пізнання, що його дослідник ставить між собою та об’єктом для його кращого вивчення.
На основі набутого багажу теоретичних та практичних знань пропоную моделі політичної націоналістичної організації під такими афористичними найменуваннями – равлик, найманець, лицар, князь, орден.
Для того, щоби аналіз націоналістичних структур через призму вказаних моделей носив систематичний характер, визначу такі їх головні критерії: наявність чіткої мети, її світоглядне обґрунтування, похідну від світогляду політичну програму дій, організаційну структуру для її впровадження, сучасні методи політичної боротьби. Аксіоматичною є, звичайно, вимога, що епіцентром кожного із цих критеріїв є категорія нації і захист її інтересів.
Равлики – це безхребетні, м’якотілі тварини, які відносяться до класу черевоногі. Вони проживають по всій земній кулі та можуть адаптуватися до будь-якого середовища і не вимагають багато їжі. А ще вони вкриті черепашкою і переміщаються при допомозі слизу.
Цей опис надається для афористичного визначення одного із типів сучасних націоналістичних структур. Відповідно, їх ключову характеристику формують такі «равлячі» риси – вони безхребетні, м’якотілі, слизькі, сховані у черепашці свого світорозуміння й легко пристосовуються до будь-якого політичного середовища.
Зазвичай такі структури само ідентифікують себе як націоналістичні, можуть декларувати високу мету свого існування, визнавати ідеологію українського націоналізму, але не мають власних напрацювань у цій царині, й, що найголовніше, не мають організаційних структур для виконання декларованих завдань. А не володіючи такими, вони не потребують сучасних технологій реальної політичної боротьби. В той ж час можуть добре оперувати сучасними технологіями її імітації у віртуальному світі соціальних мереж.
Отож, класичними ознаками таких націоналістичних утворень є «бурхлива діяльність» у рамках черепашачого простору, самовтішання «величчю» досягнутого й, по можливості, пристосування до змінних умов зовнішнього, «позачерепашачого», світу.
Найманець – це той, хто захищає чужі інтереси не з переконання, а з корисливих мотивів.
За аналогією з попереднім афористичним описом цей образ надається для зображення того типу націоналістичної структури, що, на відміну від попереднього, відрізняється значним динамізмом в прагненні до самореалізації. Однак його характеристики позбавлені привабливості. Їх ключове означення – «захист чужих інтересів не з переконання, а з корисливих мотивів».
До цього типу можуть входити три підвиди псевдонаціоналістичних структур: 1) розчаровані; 2) корисливо прагматичні та 3) провокаційні утворення. Перші – зрезигнували з ідейних націоналістичних позицій, розчарувавшись у можливості досягнути успіхів на їх основі. Другі – на них ніколи й не перебували, однак прагматично і кон’юнктурно зайняли зручну політичну нішу для отримання меркантильних дивідендів. Ще інші – під прикриттям націоналістичності виконують замовлення спецслужб чи політичних і світоглядних опонентів.
Аналізуючи такі структури крізь призму встановлених вище критеріїв, очевидно, не доводиться на серйозному рівні говорити про їх високу суспільну мету, наявність відповідної ідеології та політичної програми. Їх організаційна мережа зазвичай є мізерною, лідери можуть бути навіть харизматичними й добре надаються для виконання поставлених завдань, але є контрольованими ззовні. Як і політичні технології, при допомозі яких виконуються ці завдання – вони можуть бути навіть вишуканими, але не є плодом їхньої власної творчості.
Лицар – самовідданий, шляхетний захисник когось або чогось. А ще – це людина, яка самовіддано служить певній справі, віддається їй.
Лицарський епос багатий широкою палітрою образів – від шляхетних та звитяжних поборників справедливості й до карикатурних персонажів на зразок сервантівського Дон Кіхота.
Такою ж багатоманітною може бути й характеристика відповідного типу націоналістичних структур. Вони діють на засадах націоналістичної ідеології та шляхетно й самовіддано захищають інтереси нації. В той же час можуть бути вузько зашорені її рамками й не бачити ширшого контексту суспільного життя. Через це їхні дії можуть залишатися незрозумілими й неприйнятними для ширшого загалу тих, на захист кого спрямовані.
Через незбіжність ідейних принципів та програмних засад навіть з суміжними по націоналістичний ніші структурами вони воліють триматися осторонь від будь-кого й одинаком виходити на поле політичного бою. Або, що навіть гірше, мов той середньовічний лицар, «не визнавати нічиїх законів, крім своїх власних, і за бажанням легко починати війну з сусідами».
Очевидно, такі структури можуть відповідати всім критеріям, що притаманні націоналістичній організації. Хіба, окрім розвиненої організаційної мережі. Бо вони зазвичай встановлюють жорсткі бюрократичні перепони для широко напливу членства.
Однак критично-неефективними рисами такого типу націоналістичних структур є світоглядна завуженість та неготовність до політичного блокування й компромісу задля досягнення програмних цілей не тільки з інонішевими, але й із нішевими партнерами.
В новітній історії націоналістичного до такого типу організації можна, з деякими застереженнями, віднести партію Державна самостійність України.
Князь/державець – глава феодальної монархічної держави в середньовічній Русі, аналог західноєвропейського титулу державця.
Цей образ використовую для відображені суті того типу націоналістичної структури, що стоїть на вищому, порівняно з раніше описаними, рівні організації й світоглядно-програмного забезпечення. Його характерними рисами є панорамне бачення перспектив політичного розвитку, вміння націоналістичної структури вписатися в ширший контекст суспільної тканини й державного життя з поступовим нарощуванням поля контролю в ньому і його зміни зсередини.
Як середньовічний старійшина племені міг трансформуватися в правителя держави, так і партія цього типу при сприятливих обставинах, або ж в обставинах, витворених нею самою, може еволюціонувати з невпливового опозиційного елементу політичної системи в її стабільний структурний складник і навіть в домінантне ядро державної організації.
Пропоновану модель націоналістичної структури можна вважати класичною і їй притаманні всі вище виставлені критерії. Оскільки за визначенням націоналістичні організації є провідницькими за своїм характером, то важливу роль у ній відіграє лідер – харизматичний, з широким світоглядом і не менш широкими повноваженнями.
Добрим прикладом аналізованої моделі є скандинавські партії – Данська народна партія, Норвезька партія прогресу, партія Справжні фіни, Шведські демократи. Скандинавський націоналізм пройшов складний шлях становлення від маргінальних утворень 1970-х до чільної участі названих вище партій в політичних системах своїх держав сьогодні. Три перші із них є, чи були, учасниками коаліційних урядів. Прямуючи до цього статусу, вони позиціонувалися як націоналістично-консервативні чи соціально-консервативні, займали євроскептичні й антиіммігрантські позиції, засуджували політику мультикультуралізму та відстоювали соціальний захист перш за все «своїх» тощо.
При цьому вони декларували, що готові до компромісу та практичної співпраці з іншими партіями. Незважаючи на тотальну дискредитацію націоналізму та вибудовані проти нього політичні «санітарні кордони», виборці надавали їм підтримку саме за їхню принципову політику відстоювання традиційних цінностей. Ввійшовши до числа лідерів політичного процесу, ці партії прагматично й помірковано йшли на співпрацю з іншими переможцями і, зайнявши місце в коаліційних урядах, домагалися запровадження в державну політику своїх програмних націоцентричних і націозахисних вимог.
Орден (лат. order – ряд, порядок; нім. ordnung – порядок) – організація, члени якої пов’язані спільною метою і особливими правилами співжиття. Орденські організації поділяються на духовні і світські. Серед світських найвідоміші масонські утворення. Однак в ХХ ст. достатньо популярними стали й політичні. Вони сповідували особливий порядок внутрішньої організації, а після отримання влади – і особливий порядок організації державного життя. Як підсумовував Д. Донцов, «…всі ордени до себе подібні і ні один із них не має нічого спільного з тим, що зветься в наші часи партією».
Для орденських організацій загалом, а для політичних зокрема, характерними були такі ознаки: чітко визначена мета, що, як правило, носила місійний характер; закритий характер й відповідні методи досягнення цілі; оригінальний світогляд і програма дій; особливий порядок/ритуал прийняття чи посвячення у члени спільноти; система їх різнобічного виховання/вишколу; такі ж оригінальні внутрішні закони чи правила поведінки; на відміну від інших політичних спільнот чітка ієрархія, жорстка дисципліна, високий рівень ідеалізму та жертовності.
В українській націософії значне місце опрацюванню теоретичних основ орденської організації приділяв Д. Донцов. На тлі кризи соціалістичного, ліберального, й консервативного партійництва в Європі та післяреволюційного суспільного замішання в Україні він, на противагу партійній організації, висунув ідею політичного ордену. «Світогляд замість партійних параграфів, віра замість знання, непомильність замість компромісу, культ одиниці й активної меншости замість маси і пасивної більшости, прозелітизм замість підпорядкування “волі народу”, суворість до себе й до инших замість гуманітаризму, ідеалізм замість погоні за мандатами і схлібляння юрбі, нарешті цілком инші форми організаційні, – ось у чім глибокі різниці між тими двома типами політичних груп», – підсумовує він аналіз характеристик орденської організації у статті «Партія чи орден?», наголошуючи, що ордени «…постають по бурях, під час криз ідей, порядків і авторитетів».
Його критична характеристика партійності заслуговує на увагу і сьогодні, бо залишається вбивчо актуальною. «Партії – проти нетолерантности й суворих правил у своїй середині, проти карання дезертирів, проти дисципліни. І тому в нашу критичну добу, де стільки існує, як ніколи, спокус, є стільки в їхніх рядах таких, що “помилялися” або хочуть помилятися, що з одної партії приступили до другої, щоб потім вступити до третьої з віковічним, викликаним безкарністю, оправданням: “Errare humanum es” (людині властиво помилятися). І тому так багато в партії людей, що вірні їй лише доти, доки вона їм забезпечує мандат або виборчі фонди», – пише він у цій же статті.
Виносячи вердикт цьому типові політичної організації, він продовжує: «Партії, імовірно, існуватимуть і далі, роблячи й далі те, що тепер. Але не вони загартують дух загалу, не вони врятують загрожені традиції, не вони скристалізують думку поколінь, не вони випростують моральний хребет громадянства, не вони нададуть новий блиск і атракцію його правдам, не вони викорчують так глибоко закорінений у нас комплекс “інферіорности” (“почуття своєї меншовартости”)».
В українській націоналістичній традиції класичним прикладом орденської організації була ОУН. В більшій мірі – її бандерівська формація. До слова кажучи – не на всіх етапах її існування. Їй були притаманні всі вказані вище риси орденської організації. ОУН була підпільно-конспіративною, революційною, провідницько-авторитарною структурою з особливим добором і попереднім вишколом членства. Вона переслідувала місійну мету визволення України і побудови Української самостійної соборної держави, обгрунтовувала її добре опрацьованою ідеологічною системою та добивалася здійснення адекватними часові і умовам методами підпільної революційної боротьби.
Деякі з суб’єктів суспільно-політичного та громадського життя в сучасній Україні декларують свій орденський характер. Однак їх належність до організацій такого типу є насправді глибоко сумнівною.
В сучасних суспільно-політичних умовах існування націоналістичних організацій орденського типу є можливим у двох варіаціях. Перша із них – це повністю закрита структура, що не є і не може бути учасником легального політичного процесу, абстрагується від його умовностей для того, аби якомога повноцінніше віддатися реалізації місійної мети й, відповідно, застосовує для цього технології латентного впливу, не притаманні традиційній політиці.
Друга – структура півзакритого типу. Вона, з одного боку, є учасником політичного процесу, а отже підпадає під умови, визначені українським законодавством, що врегульовує діяльність політичних партій. А з іншого, добір і виховання членства та її внутрішня організація будуються за принципами, притаманними структурам орденського типу. Очевидно, це тягне за собою обмеження масовості членства. Однак сьогоднішні технології впливу дозволяють успішно здійснювати політичний процес, маючи в розпорядженні лишень кадрове ядро й за його допомогою мобілізуючи прихильників на час виборчих процесів.
Звичайно, описані моделі не існують в чистому вигляді й при аналізі конкретної націоналістичної структури можна виявити поєднання ознак декількох моделей. Однак сам метод моделювання дає можливість системніше підійти до аналізу існуючого стану націоналістичного руху в Україні.
Залиште відповідь