Доповідь, виголошена Степаном Ленкавським на Другій
надзвичайній конференції Закордонних Частин ОУН, що
відбулася 28 серпня 1948 р. і була скликана для вирішення проблемних
питань, що стали причиною для виникнення внутрішньої опозиції.
В Архіві ОУН вона виявлена під назвою «Внутрішньоорганізаційний
стан в ЗЧ ОУН. (Доклад на 2-ій Конференції ЗЧ ОУН дня 28.08.1948)».
Однак чільний діяч ЗЧ ОУН С. Мудрик-Мечник у своїх спогадах вказує
на ту назву, що винесена в заголовок. Вважаємо, що вона влучніше
відображає зміст доповіді.
Ред.
Поза нормальним порядком є скликана сьогоднішня конференція для
справ, що вимагають ясної розв’язки. Справи ці особливого характеру й тому
конференція має назву надзвичайної. Надзвичайність положення – коротко
кажучи – в тому, що Організація в останньому часі знайшлася в ситуації
кризи. На кризу склалися дві причини: 1) акції в цілі затемнювання
генеральної лінії політики Організації і 2) внутрішні суперечності між
членами попереднього Проводу, які довели з одного боку до
протиставлювання Організації Зак[ордонного] Представництва УГВР, з
другого боку спричинили поступово зростаючу неоперативність керівних
органів Організації.
Цим двом проблемам, як основним для висвітлення внутрішнього
стану в Організації, є присвячений цей доклад. Всі окремі моменти, що
складаються на образ того стану, всі його детальні риси і прояви є похідним
наслідком цих двох центральних проблем і аналізувати їх аж до подробиць
немає ніякої потреби. Вистарчить на вступі для самої тільки орієнтації
вказати до котрої групи проблєм, як до причинового джерела, треба відвести
всім відомі риси, що характеризують внутрішній стан Організації.
Першою і головною справою є заходи в цілі затемнювання нашої
політичної лінії. Про причини, чому вони мали місце, буду говорити пізніше.
Тепер вкажу тільки на її головний результат, щоби сама проблєма була
зрозуміла в її пов’язаности з наслідками.
Наслідком затемнювання генеральної лінії нашої політики є хитливість
політичної думки серед деяких членів і послаблення самопевности її
ініціативних починів. Деяка частина членства немає тому ясности й
певности, що саме йде по лінії інтенцій Організації, а що конче мусить бути з
тими інтенціями суперечне. Тому в своїй оцінці політичних фактів вона
хитається в здогадах і відчуває невгасаючу потребу бути постійно й детально
інформованою про подробиці навіть другорядних політичних потягнень.
Коли ж такої інформації певний час не одержує, або одержує приватні
інформації протилежного змісту, тоді дуже часто не вміє з власного почину
зайняти правильну позицію, хитається в своїх ваганнях і жде на інструкції т.
зв. «гори». Ця несамостійність, цей брак власної певности, що саме є
правильне і що хибне – це прямі наслідок того факту, що генеральна лінія
нашої політики була часто ставлена під сумніви, фальшиво інтерпретована,
або затемнювана статтями, що їх помилково уважано за офіційне становище
Організації. Через те членство не мало того конечного компасу, що в
незнайомому краєвиді змінливих політичних подій, показував би йому
непомильно правильний напрям.
Натиск Організації на політичні вишколи, на часті інформативні
відправи і на інші засоби політизації членства, протидіяло цій
несамостійності політичного мислення і принесло безперечні позитиви, але
ця робота не всюди була проведена аж так далеко вглиб, щоби її наслідки
могли дати кожному членові сталі й незмінні критерії, потрібні йому для
ясного розрізнення, що є політично правильне, а що неправильне. Досягнені
цею роботою критерії політичної оцінки часто наново ставлені під сумнів.
Зрештою була це боротьба з наслідками й намагання їх поправляти, а не
боротьба з причинами.
Так у загальному виглядає перший комплекс справ.
Другою групою справ є неоперативність керівних органів в Організації.
Головні причини неоперативности були дві. Коли найзагальніше говорити, то
першою причиною були внутрішні суперечності в самому Проводі, другою –
недіяльність Суду і контрольних органів та перевантаження керівних органів
Організації політичними й адміністративними подробицями, які в великій
мірі повинні були самостійно розв’язувані місцевими клітинами Організації,
але через згадану вище політичну нездецидованість, були здебільшого
передавані вищим органам.
Неоперативність керівних органів приносила свої наслідки, які знову ж
Організація старалася перебороти і знешкідливити. Замітнішим успіхом на
цьому відтинку було те, що н[а]пр[иклад] технічний наслідок
неоперативности керівних органів, бюрократична трактовка політичної
роботи є в Організації переборена і здебільшого майже усунена. Але
моральні наслідки неоперативности керівних органів негативно відбилися на
своєчасній виконности, на карності, обов’язковості, контрольності – на тому,
що називається організаційна карність і моральний стан членства. І вони
можуть бути змінені не самими тільки адміністративно-дисциплінарними
заходами в низових клітинах – це знову була би боротьба з самими
наслідками, а не з причинами – але через привернення своєчасної
оперативності керівним органам і через усталення для них і для цілої
Організації твердих норм їх повинностей. Нічого не поможе карність звен, як
довго членство не буде відчувати приявности керівної і контрольної руки і як
довго її провідні члени не будуть нарівні з низовими підкорятися
обов’язуючим законам революційної Організації.
Цього короткого, вступного з’ясування обох головних проблем і їх
наслідків, що склалися на теперішній внутрішній стан Організації вистарчає,
щоб поставити пряме питання:
«Коли затемнювання політичної лінії і неоперативність зверхніх
органів є причинами кризового стану Організації, так чому ж тоді Провід
сам не усунув тих причин, але скликає в тій цілі конференцію?».
Дати відповідь на це питання є завданням цього реферату. Відповідь
тимчасова така: не зробив цього тому, що особовий склад Проводу через свої
внутрішні протиріччя, що гальмували кожну розв’язку, був неспроможній
підняти таку роботу. Передумовою працездатности такого, чи іншого
Проводу є усунення з Організації тих протиріч, що були і завжди будуть
внутрішнім гальмом для творчої й оперативної роботи. Визначити ж тривалі
й правно-обов’язуючі норми для усунення протиріч може тільки
Конференція, як інституція вища від Проводу і єдино компетентна для
встановлення норм. Тому треба проаналізувати основніше обидві головні
проблеми, що стали джерелом теперішнього внутрішнього стану на чужині.
Перш усього мусимо з’ясувати собі, що таке генеральна лінія, що на неї
складається і в чому є її неясність, а потім розглянемо, що стало причиною
затемнення її чіткості.
Загально кажучи, політика організованої групи людей має елементи
незмінні і елементи змінливі.
До незмінних належить: головна політична ціль, світоглядові основи,
ідейно-програмові позиції і концепція стратегічних засад їх реалізації. Все це
разом творить незмінний хребет, рішає про його і тільки йому притаманний
політичний профіль, становить стійку внутрішню суть даного руху. Коли
політична партія їх зміняє, тоді перестає бути тією партією і перетворюється
в партію нову, інакшого політичного напрямку вигляду.
Натомість актуальна політика, тобто: біжуча політична проблематика,
щоденний виряд таких або інших політичних і пропагандивних кличів,
політична тактика і її безпосередні цілі, ввесь цей так званий «багаж»
актуальної політичної дії – це речі постійно змінливі.
Рамцями для мінливої струї політичного діяння є тверді й незмінні
береги, які собою замикають русло одної, ними означеної, політичної течії.
Про генеральну лінію політики рішають якраз ті елементи, які творять береги
для русла, елементи незмінні й тому типові для даного руху, отже елементи
принципового значення, а крім них сама засаднича концепція політики
даного часу, а не елементи, що належать до актуального політичного
«багажу» самої дії. Цього розрізнення в нас часто не вміють чітко провести,
змішують несвідомо, або навмисне одне з одним і це стає тоді головною
причиною розгублености. Але це були тільки загальникові ствердження.
Перейдім від теорії до конкретніших фактів.
Які ж є незмінні елементи, що надавали й надають тривкости головним
лініям нашої політики? Що є тим основним і незмінним стрижнем нашої
політики, що рішає завжди про незмінну суть нашого руху? По яких врешті
рисах розпізнає нас чуже, н[а]пр[иклад], оточення, що в нас зберігся такий
незмінний політичний профіль, який відрізняє нас від усіх інших течій?
Те, що рішає про ідентичність нас з нами самими з минулих етапів
нашої боротьби проти різних контрпартнерів і в різних історичних ситуаціях,
складається з багатьох компонентів. До важніших належить:
Незмінність нашої центральної політичної ідеї – якою є постулят
державної суверенности нашого народу – і передусім незмінність
гієрархічного місця тієї ідеї в укладі наших інших програмових постулатів.
Центральна політична мета займає серед них, чи пак над ними, домінантне
місце: «насамперед суверенна держава, а потім уже все інше».
В цій гієрархічності містяться і з неї витікають дві наступні речі.
Перше: виразне визначення характеру наших «всіх інших речей», тобто
програмових постулятів в такий спосіб, що наша дальша програма, детальна
програма, має для досягнення принципової мети значення допоміжне. І,
друге, що наша Організація своє призначення вбачає в тому, щоб бути
політичною формацією для боротьби проти зовнішнього ворога, а не
реалізаторкою конечно таких самих, а не трохи інакших, внутрішньо-
устроєвих справ. Через те ціла принципова спрямованість нашої Організації є
звернена «лицем проти зовнішнього ворога». І саме тому, що Організація
концепційно є, а практично ввесь час свого існування старається бути,
всенаціональним інструментом боротьби за державну суверенність з
зовнішнім ворогом, вона по своїй якості не підпадає взагалі під поняття
партії (у властивому сенсі), ані під прийнятий шабльон класифікації партій
на партії правого чи лівого напрямку. Наша Організація, що по своїй суті є
передусім формацією для боротьби проти зовнішнього ворога, не є ані по
своїх заложеннях, ані по відношенні до ворога правою чи лівою. Ці
окреслення можуть найвижче – дуже штучно й поверхово зрештою –
відноситися до актуального політичного виряду, але й це логічно неможливо
тому, що цей виряд має значення практично-ужиткове, а не принципове.
Сам зміст національно-політичного постуляту ми окреслюємо в формі
абсолютній, в цьому міститься той наш максималізм, який відрізняв і
відрізняє нас від усіх українських партій. Для нас була й є завжди одна тільки
альтернатива: або повна державна суверенність Соборної України, або війна
кожній іншій державно-політичній формі буття українського народу. В
цьому альтернативному ставлені негації кожному стану, що не відповідає
максимальним вимогам головної політичної мети, є максималізм нашої
програми.
Ніяка інша політична формація ніколи так питання не ставить, а коли
теоретично так і ставила, на практиці зрікалася і капітулювала (н[а]пр[иклад],
мельниківці в час німецької окупації). Всі інші українські угрупування ані не
мають ніяких альтернатив – ніякого «або-або» їхня політика не знає. Замість
альтернатив вони знають дві форми політичного мислення: одні –
погодження коньюктурного типу, другі – заперечення доктринерського типу.
Перші можна виразити не в формі «або-або», але в укладі таких комбінацій:
Українська держава, зглядно територіяльна автономія в межах Польщі,
згл[ядно] культурна автономія в межах німецького райхскомісаріяту,
згл[ядно] федерація з соціалістичною, а коли ні, то з демократичною Росією,
згл[ядно] конфедеративна унія таких або інших держав, згл[ядно] заморський
стейт великих банкирів, а коли ні, то домінія його милости чужого короля.
Для нашого альтернативного думання категоріями «або повна суверенність,
або війна всім іншим формам політичного буття» ці програмові відправні
українських мінімалістів – чи точніше капітулянтів – є повною
протилежністю. Їхню форму політичного мислення характеризує повна
невіра в силові спроможності України і тому орієнтація на часові позиції
чужої зовнішньої сили, чи сил, а не на незмінний інтерес українського
народу, і теорія безвихідної політичної зглядности.
Іншого порядку програмові позиції займають доктринерські течії. В
них нема дилем ані протиставного, ані примиренського типу. Форму їхнього
політичного мислення характеризує догматичне звужування національно-
політичного постуляту до теоретичного пункту їхньої програми «самостійна
держава? так, але…» завжди з відповідним партійним застереженням в роді:
але тільки радянська, але тільки республіканська, але тільки соціялістична. Ці
невільники таких або інших політичних або соціяльних доктрин є на свій лад
теж максималістами саме в тому, що вони хочуть максимально здійснити
теоретичну догму свого партійного талмуду. Суперечність цього партійного
максималізму з нашими позиціями лежить в тому, що для партійних
доктринерів головне значення має не живий інтерес українського народу, але
абстрактні тези прийнятих ними теоретичних доктрин, які вони силоміць
нав’язувати хочуть народові.
На цю різницю між нами і партіями політичних доктринерів звертаю
особливу увагу, бо неусвідомлення її спричинило було відхід від наших
позицій і з наших рядів одної групи членів у часах німецької окупації
(Мітринга, Ревак і ін.). Вони новоформованій в той час нашій програмі
помилково приписували доктринерські значення і хотіли зробити її
консеквенцією соціяльних доктрин лівого напрямку. Таким чином
Організацію, яка є формацією боротьби за національні цілі свого народу,
хотіли перетворити на одну з партій того народу, яка серед нього мала б
реалізувати ще одну, свою власну, доктринерсько-партійну течію. Того рода
думки підносяться і тепер на чужині, тому не завадить підкреслити і
пригадати, що наша програма не є для нас самоціль, але є важний засіб для
досягнення нашої головної мети. Засіб і зброя, підібрані нами самими
відповідно до ворога і до вимог історичної ситуації, а не консеквенція
котроїсь із існуючих соціально-політичних доктрин.
Ми основно різнимося від обидвох типів українських політичних
партій і від обидвох форм політичного мислення. Максималізм наших
національно-державних постулятів відрізняє нас від коньюктурних
мінімалістів з їх теорією політичної зглядности. Наша принципова
незв’язаність соціально-політичними доктринами різнить нас від політичних
доктринерів з їх теоретичними догмами.
Не за полегшення неволі ми боремося, як це роблять мінімалісти, але за
її знищення. І не за буквальне здійснення нашої програми ми боремося, але за
повну суверенність нашого народу. Це ті дві незмінні тенденції, що рішають
про інший політичний профіль нашого руху, той, яким ми відрізняємося і
завжди відрізнялися від нашого політичного оточення. Це ті обобічні береги,
що втримують русло нашої політичної дії від проривів у бік мінімалізму, або
в бік доктринерства.
Зараз загрожений той беріг, що відгороджує нас від мертвих пустель
політичного доктринерства. Другий беріг, що забезпечує від потонення в
спекулятивному багні мінімалізму, не тільки не загрожений, але саме на
цьому відтинку ми підготовили офензиву своїми потягненнями в
Нац[іональній] Раді.
Обговорювати інші основні заложення нашої політики не має потреби,
тому що вони не були предметом розбіжних політичних насвітлень. Замість
того обговорення подам короткий перегляд головних принципових
постулятів, що на них спирається наша політика.
1-ший постулят – Державна суверенність Соборної України вище всіх
інших цілей – визначає характер нашої програми в такий спосіб: всі інші
постуляти нашої програми є важні для нас тим, що вони є засобом для
здійснення головної цілі, а не становлять самі про себе незмінного принципу.
Боротьба наша йде не за буквальне здійснення нашої програми, але за повну
суверенність нашого народу.
2-гий постулят – «лицем проти зовнішнього ворога!» – визначає
характер Орг[анізації] і її критерій оцінки укр[аїнських] партій, а саме:
а) Орг[анізація], як всенаціональний інструмент боротьби передусім з
зовнішнім ворогом (і його диверсіями чи внутрішніми союзниками) не є
партійного типу формацією і не може зв’язувати своїх цілей з соціяльно-
політичними доктринами правого, або лівого напрямку;
б) вартість укр[аїнських] партій від їх відношення до держ[авницько]-
визвольних змагань укр[аїнського] народу, отже від їхньої постави до
зовнішніх ворогів;
3-тий постулят – «не з полегшення неволі, а за її знищення» чи іншими
словами «Або повна суверенність соборної України, або війна всякій іншій
формі держ[авно]-політичного буття» – ставиться постійне завдання:
держ[авно]-політичний максималізм і принципову негацію кожної форми
зовнішнього обмежування суверенітету.
4-тий постулят – ставка на власні сили укр[аїнського] народу –
окреслює національну революцію як єдиний спосіб здійснення наших цілей.
Дальші розвиткові етапи додали з часом до цих постулятів такі
докладніші уточнення, або доповнення:
1) Державна суверенність поєднює в свойому змісті національне й
соціальне визволення укр[аїнського] народу (докладніше уточнення 1
постуляту);
2) Зовнішнім ворогом є не окремі народи, але імперіялістичні ідеї й
імперіалістичні течії внутрі ворогуючих з Україною народів (уточнення 2
постуляту);
3) Принцип стратегії – опертя на власні сили – поширюється
постулятом спільного фронту поневолених народів для спільної боротьби за
розвал СССР (поширення 4 постуляту);
4) Умасовлення й зрізничкування боротьби регулюється
скоординуванням укр[аїнських] визвольних сил у співдії трьох факторів:
ОУН, УПА, УГВР.
Всі ці вище наведені засадничі постуляти творять незмінний стріжинь
нашої політики. Перечислення їх дає відповідь на поставлене попередньо
питання, якими найважнішими принципами Орг[анізація] мусить у
практичних діях кермуватися, щоб була збережена незмінність генеральної
лінії її політики.
Чи всі ці принципи знайшли своє віддзеркалення в політичній роботі
Орг[анізації] на чужині? Ні, не всі. Два з них були недостатньо реалізовані.
Постулят «Лицем проти зовнішнього ворога!», який визначує характер
нашої Орг[анізації] внаслідок самого факту нашого побуту на чужині, не міг
бути належно дієво реалізований. Це було причиною невпинних заходів
Орг[анізації] проти надмірного погружування членства в громадську роботу і
в внутрішньо-партійні спори. З другого боку це дало поштовх до постійної
самокритики, заперечувань і ревізувань нашої роботи.
І ще один постулят, постулят скоординування визвольних сил,
натрапляв на все більше зростаючі труднощі з неполітичних мотивів, які
союзну співпрацю ЗЧ ОУН з Зак[ордонним]Пред[ставництвом] УГВР
перетворили на взаємну конкуренцію й знайшли свою відбитку в виявленні
назовні різних становищ у питаннях внутр[ішньо]-української політики. Це
впливало зв’язуюче на оперативність керівних органів і постійно її
зменшувало.
Неспроможність Організації повністю реалізувати ці два засадничі
постуляти вплинули настільки від’ємно на її внутрішній стан, що перша
справа викликала була у декого з членства непевність щодо чіткости і
незмінности нашої політичної лінії, друга справа загальмувала оперативність
її зверхніх органів.
Спинимося тепер над справами постійної самокритики й ревідувань
нашої роботи з того приводу, що серед окремих членів перетворилося просто
в нахил до критикоманії й до створювання паніки з приводу таких чи інших
політичних потягнень (мовляв, «вже все провалилося!»). Наслідки цих
постійних заперечувань і квестіонувань мали той вплив, що деякі інші члени
почали втрачати певність, чи дійсно ЗЧ ОУН не відступила часом від
основних політичних інтенцій нашого руху.
Про незмінні засади і про основні політичні тенденції нашого руху, які
Організація здійсняла завжди і які вона послідовно здійсняє дальше в Краю і
на еміграції, як теж про самий характер нашої організації була вже мова.
Наші основні політичні цілі і принципи їх реалізації осталися в різних роках,
на різних етапах нашої боротьби однакові й незмінні, набираючи з роками
більшого уточнення. Цій незмінності ми завдячуємо ідентичність нашого
руху з ним самим на різних розвоєвих етапах і ту революційну рису нашої
Організації, що одних постійно з однакових мотивів відстрашує, а других
приваблює до нас.
Коли ж іде про зміст, зв’язаний з прийомами нашої політичної
стратегії, про наш політичний виряд для даної історичної ситуації, то вони
мінялися і мінятися будуть в залежності від вимог доби і від якости нашого
кожночасного зовнішнього ворога. Через те Організація не втрачає своєї
життєздатности й не застигає по сектянськи в витвореному нею самою виряді
політичних кличів, що були їй придатні для переборення труднощів у
минулих етапах, але коли той час минає і зброя стає несучасною, або коли
умови середовища вимагають придатнішої політичної зброї, вона її уживає
очевидно в межах обов’язуючих її засад і принципів. Ми не є доктринерська
партія, що костеніє в раз прийнятому і привичному для неї політичному
змісті й через те відриває себе від дійсних потреб життя. Але якраз те, що
становить життєздатність нашого руху, ці зміни виряду політичної зброї,
викликають на перехідних етапах непорозуміння, дискусії і спори. Це
процеси природні, через які неминуче треба перейти і дати змогу їм
укластися і втихомиритися.
Процеси перехідних етапів, з яких один ми саме переживаємо, мають
свою психологічну основу. Без розуміння цього психологічного підложжя
можна розгубитися в безпредметних спорах за неістотні деталі зверхньої
політичної номенклятури. Річ в тому, що з політичними кличами даного
етапу роботи є завжди чуттєво зв’язані окремі люди. Ця жива прив’язаність
людей справа куди важніша від усіх нібито «принципових і дуже
засадничих», а по суті номіналістичних спорів за такі чи інші політичні
поняття. Найсильніше чуттєво зв’язані з способом мислення минулої доби є
завжди ті люди, що найбільше дали вкладу своєї праці, відповідальності чи
особистих пережить в перипетіях боротьби тої доби. Позитив цей чуттєвої
пов’язаности такий, що минулого не викидається, як пережитий ідейний
«багаж», але зв’язані з даним етапом люди передають набуті в тому часі
вартості і досвід для сучасної й майбутньої боротьби. Це позитив
безсумнівний. Але є й негатив.
Негатив прив’язання до кличів минулого часу є тоді, коли те
прив’язання є надмірно чуттєве й однобоке. Тоді воно довести може до
суб’єктивного негування всього, що не є ідентичне з минулим. З фактами
такого надмірно-чуттєвого прив’язання до кличів минулого часу і чуттєвою
негацією теперішнього еміграційного етапу ми маємо до діла сьогодні серед
деяких членів, що чуттєво міцно зв’язані з часами німецької окупації.
Популярно тих членів Організації називаємо невластивою назвою «опозиції».
Другою стороною тої медалі є явище наскрізь негативне, а саме
прив’язання окремих одиниць не до політичних кличів минулого, але до
особистого становища й ролі, яку вони в минулому мали і з якою їм
розставатися прикро, бо в такій то ролі вони хотіли б себе бачити в усіх
майбутніх етапах нашої роботи, без огляду на потребу політичної
доцільности, і через те деколи змішують їх з т[ак] [з]в[аною] опозицією, але
найчастіше з Зак[ордонним] Представництвом УГВР, з яким вони самі себе
найчастіше утотожнюють.
Два наслідки одного факту, факту прив’язання до минулого. Обидва
такі різні по своїй якості, що їх треба окремо трактувати, дарма, що в
практичній дії вони з собою найчастіше нерозривно сплітаються.
Перший факт, надмірне прив’язання до політичних кличів минулого, це
факт емотивної натури, що утворився з політичних спонук, що виріс із
політичного підложжя. Незалежно від того, як ми оцінимо негування в ім’я
кличів минулого всього, що неідентичне з ними, признати треба одне, що той
факт вимагає політичної трактовки і такої, або іншої, але політичної
розв’язки.
Протилежна справа стоїть з комплексом інших людей. Їхнє прив’язання
до політичних позицій у минулому є теж факт емотивної натури, але
утворився він не з політичних, але з персональних мотивів і ніяка спроба
політичного підходу тут розв’язки дати не може, бо сама проблема не є з
політичної натури. Навпаки, політична мотивація є тільки зверхня прислона
для прикриття тих персональних мотивів, приявність яких вони
прислонювати і якнайрішучіше заперечувати мусять із самозрозумілих
причин. Найпростіший спосіб прислони справжніх мотивів – це легковажна
критика всього, що не вони особисто творять, а що не скріпляє їхню
персональну позицію. Найчастіше така легковажна критика є ведена в таких,
або протилежних – залежно від смаку авдиторії – насвітлень, але завжди з
становища «здорового глузду» і, так би мовити, «розумніших політичних
рацій». Робити це легко, бо кожна проблєма може мати кілька можливих
способів розв’язки, а кожен спосіб розв’язки має свої сумнівні місця, які
легко розвинути до абсурду. Цей спосіб злегковажування має той
небезпечний наслідок, що осмішує всяку постановку нашої роботи, підгризає
довір’я в нашу спроможність зробити що-небудь, знеохочує до всякої роботи,
валить небажані авторитети.
В перших, отже, маємо до діла з політичним переконанням – хай буде,
що однобоким, чи помилковим про потребу означених змін у постановці
роботи. У других – з удаванням про неіснуючі в них політичні мотиви
заперечень роботи немилих їм осіб.
Які практичні ефекти приносить оте надмірне прив’язання до минулого
одних і других?
Чуттєва однобокість – з таких чи других мотивів – дає ефект один і
такий самий. Позбавляє можливості об’єктивно і безпристрасно розцінювати
біжучу політичну роботу Організації. Внаслідок того кожне політичне
потягнення Організації сприймається з настороженням і з недовір’ям і майже
завжди з негативною критикою. В одних за те, що воно недостатньо, на їх
думку, заакцентовує відповідні кличі, що були підкреслювані в минулому
етапі роботи, або є підкреслювані в інакших, як наші, краєвих умовах. В
других тому, що кожне потягнення є або не на часі, або його треба би
реалізувати трохи іншим способом чи іншими людьми, або що його
реалізація не є завданням Організації, але, н[а]пр[иклад], Зак[ордонного]
Представництва, який, до речі, може і не збирається даною справою
займатися, а коли й так, то вони часом вже й подбають, щоб цього не сталося,
якщо ініціятива вийшла від другий людей. Одні – завдяки своєму чуттєвому
прив’язанню до минулого – є згори предиспоновані заперечувати кожне
потягнення Організації. Другі – завдяки іншому, персонально-
конкуренційному комплєксові – наставлені перешкодити, або звести внівець,
кожний почин, що зродився не їхньої особистої ініціативи, і закінчити його
невдачею.
Мотиви, хоч і різні, практична дія в своїх наслідках однакова – негація
роботи Організації. В цьому пункті одні з другими – випадково, або свідомо
– сходяться. Одні одних потребують.
Тим, які є невдоволені з політичної постановки, треба впливових
людей, які могли б перешкоджати її реалізації. Другим, що хочуть зсередини
Проводу паралізувати кожну ініціятиву, що не є повністю в їх руках,
потрібно для цього деколи якогось ідейно-політичного обґрунтування і це
обгрунтування вони здебільшого запозичають від перших. Чи існує
домовленість між одними і другими? Думаю, що вона злишня, бо
самозрозумілість спільного інтересу – паралізування згори дій Організації в
одних і негативне розцінювання всеї роботи в перших – є наявна без окремих
договорень. Маючи свої окремі причини, одні просто потребують других,
одні є помічні другим у негуванні роботи Організації, навіть коли б
ненавиділи себе й нічого спільного з собою не мали.
Але так не є. Вже сама собі збіжність інтенцій у заперечуванні роботи
Організації – це один спільний пункт. Але є ще й другий спільний і дуже
важний пункт, який їх зв’язує. Це їхня спільна праця в Зак[ордонному]
Предст[авництві]. Це створило їм спільну нагоду буцімто зі становища
інтересів тої установи заперечувати і гальмувати роботу Організації. Як це
було роблено – про те буде мова згодом.
На цьому місці мушу виправдатися, що в політичній доповіді я
присвятив стільки місця на психологічну аналізу, яка сама собою не є строго
політичною темою. Але цей психолого-політичний і психологічно-
персональний комплекс є реально діючими чинниками, які мають
далекойдучі політичні наслідки на формування внутрішнього стану
Організації. Промовчуючи його, ми втратили б ключ розуміння суті
теперішнього кризового стану і мусіли би загубитися в номіналістичних
спорах за політичну фразеологію, яка є тільки зверхньою одежею для зовсім
іншої якости внутрішніх мотивів. Коротка екскурсія в психологію дала
конечний образ психологічного тла, на якому перебігає і мабуть закінчується
той процес перехідного етапу, який повстав у нас внаслідок зміни
політичного узброєння. Підкреслюю, що забувати в дальшому чи не брати
його до уваги – значить загубити ключі до розуміння суті, тим більше, що з
самозрозумілих причин будуть спроби цю справу заперечувати й
притушкувати підкресленим викликом до виключно ідейно-теоретичних
причин. То ж пригадую коротко: головним чуттєвим мотивом критичного
ставлення до роботи Організації для одних є їхнє прив’язання до політичних
кличів минулого, для других – прив’язання до ролі або становищ, які вони в
минулому займали.
Переходячи на мову політичних понять, ставлю питання: про що саме
найістотніше ведуться всі ті приватні політичні спори, які затемнюють нашу
генеральну лінію і защіплюють членству сумніви, відбирають орієнтацію, що
саме правильне і що неправильне?
Формальним предметом полємічних розмов є так багато подробиць
(щоб не говорити «всі») біжучої організаційної роботи, що в них можна
розгубитися, що зрештою з неодним уже сталося. Найважнішими, здається
мені, є два питання: 1) краєва постановка, чи відступлення від неї і 2)
демократія, чи диктатура? Інші мають значення радше ілюстраційного, або
доказового матеріялу. За ці дві головні «кістки незгоди» йде темпераментна
гризня в святому переконанні обох сторін, що це найбільш принципові
справи. За димною завісою спору лежать неспостережні його глибші мотиви.
Сам перебіг спору – критика й протикритика – має вигляд пристрасний
і трошки несерйозний. Противники теперішньої політичної дії визбирують
дбайливо з неї всі можливі подробиці, цитати, дрібничкові факти, навіть
вислови і трішки їх підперчують, щоб доказати ними свою тезу, що противна
їм сторона – це зрадники краєвої лінії і фашисти. Прихильники політики
Орг[анізації] роблять те саме, щоб доказати іншу тезу, що такі закиди – це
чистої води інсинуація на них, що вони не є ані такі злі, ані такі несучасні-
відсталі, щоб хотіли були відступниками і фашистами, а підношення таких
закидів – це вода на млин ворожій диверсії. Опоненти чуються тим обиджені
й покривджені. Спори роблять злу кров, псують нерви однім і другим і
обезцінюють повагу до всякої орг[анізаійної] роботи. Нагадує це ситуацію,
коли діти бавляться коло греблі, вибираючи з-під неї камінці і, зайняті
виглядом своєї купки камінців, зовсім не спостерігають, що своєю забавою
роблять прорив для повені.
Зупинимось на першому питанні: «Чи Орг[анізація] не відступає від
краєвої лінії?». Сама формуловка питання є неправильна. Вона містить
укрите заложення про заперечення одности ОУН, чи можливість
протиставности ОУН якійсь частині її самої. Коли існує можливість
«краєвої» лінії, то цей відрізняючий прикметник вказує на можливість
існування другої, «некраєвої». Раз є можливість двох ліній – нема одної, а є
дві Організації. Сама формуловка питання вже є відповіддю на нього.
Правильно питання треба формулувати інакше: «Чи ОУН на чужині не
відступає від обов’язуючої лінії?».
Таке питання повинно бути періодично ставлене на порядок дня, як
повірка нашої роботи. Негативом є, коли його ставиться не як провірну для
об’єктивної оцінки проробленої роботи, але як полємічний засіб проти
Організації. Але, до речі, що це значить «відступлення від обов’язуючої
лінії»? Таких випадків може бути кілька: 1) коли Орг[анізація] реалізує
засади, суперечні до обов’язуючих її; 2) коли не реалізує їх тому, що немає
інтенції реалізувати їх; 3) коли політична тактика йде врозріз, або заперечує
принципи; 4) коли актуальному змістові політичної тактики надається
значення незмінних принципів. Проти теперішньої роботи Орг[анізації]
підносять тільки два перші закиди, але відносять їх не до вичислених
попередньо засадничих постулятів, що рішають про незмінний стріжінь
нашої політики на усіх етапах її роботи, хоч могли б такі закиди робити, бо
Орг[анізація] ані постуляту спрямованости проти зовнішнього ворога, ані
постуляту координації визвольних сил не мала змоги задовільно реалізувати.
Це значить, що опонентів не цікавить саме принципове питання
обов’язуючої лінії, але питання інше: «Чому Орг[анізація] на чужині не
вживає, або не досить часто вживає той самий виряд, яким послуговується
Орг[анізація] в Краю?». Це саме вони називають відступленням від
обов’язуючої лінії.
Відповісти на це питання можна би одним реченням, якби не те, що ця
справа є для них у найгострішій мірі дразлива і є головною причиною
невгаваючого невдоволення і критики.
Учасники протинімецького етапу боротьби уважають себе більше
зв’язаними з Краєм, ніж інших членів Орг[анізації]. Це почуття має свої
основи, бо підсовєтська окупація має більші подібности до часів німецької,
аніж наша діяльність на еміграції. Деяка подібність тих різних часів є не
тільки в тому, що боротьба з ворогом має там безпосередню форму, але і в
тому – й це найважливіше для них – що політичний виряд тої боротьби є
дальшим розвитковим уліпшенням піднімецьких починів Орг[анізації] і тому
має до того періоду близькі аналогії. Натомість умовини еміграції не мають
ніяких аналогій до часів німецької окупації і через відсутність
безпосереднього ворога, і через потребу стосування політичної зброї
відповідно до інакшої місцевої проблематики, яка не є подібна ані часам
німецької окупації, ані проблематиці підсовєтських умовин. Через цей брак
аналогій до часів німецької окупації людям, психологічно до тої доби
приналежним, вся наша робота на чужині здається осоружною і вони стають
у позу оборонців буцімто «навмисне нехтованої» краєвої постановки. У
декого з них є ще до того доктринерське прив’язання до своїх власних
понять. Коли ж трапиться так, що відблиск тих думок вони знайдуть часами в
матеріялах з Краю, отже писаних для умовин інших, як наші, зрозумілим
буде, що тим матеріялам вони надають особливо велике значення.
Організація, що діє на іншому відтинку, як край, не має потреби надавати
окремим краєвим статтям доктринального значення. І цей факт вони
уважають саме доказом відступлень Організації від обов’язуючої лінії (т. зв.
«краєвої»).
Проблєми, які створює чужина, хоч вони і не подібні до проблєм
краєвих, їх розв’язувати треба просто тому, що вони існують і що ми якраз
стоїмо на тому, а не на іншому відтинку фронту. Інший ворог – інша зброя.
Боротьба проти націоналізму ведеться не в однакових але якраз у різних
плянах. Звідси і наша відсіч по змісту інша. В наших умовинах не йде про
ідейне обеззброювання й невтралізування насильного і вседіючого тиску
большевицьких ідей в такій мірі, як для цього є потреба в краю. Тут боротьба
йде з противником, що маскується найчастіше демократично-соціялістичною
маскою патріота, або приятеля України і намагається розслабити нас
релятивістичними ідеями, затерти межу між нами і марксизмом, обезцінити
фундаментальні заложення нашого руху, підважити наші ідейні і моральні
вартості, розкласти такі позиції, за які бій з ворогом у краю не ведеться. Тому
тематика, політичний зміст і велика частина нашої дії мусять бути
спрямовані на безпосередньо діючих противників на цьому відтинку, інакше
будемо вдаряти в порожню. Ця неподібність актуального на нашім відтинку
змісту до змісту краєвого не є відступлення від краєвої постановки, але її
доповнення. Бій ведеться в двох плянах за ту саму мету.
Кожному ніби вже ясно, що інакшість виряду політичних понять,
зумовлена потребами місцевої ситуації і уживана Організацією різно на
різних відтинках свого фронту, є конечна. Але може й справді різність
політичної фразеології – хай в таких самих ідейних рямцях – таки порушує в
дечому одність генеральної лінії? Може затирає її?
Такі сумніви могли б повстати в людей, що не мають певности і віри в
велику споюючу міць наших ідей і твердість переконань наших людей. У
війні уживається різних способів і різної тактики на поодиноких фронтах.
Але при всій різноманітности її перебігу на окремих відтинках – мета цілої
війни однакова і спільна товаришам по зброї. Відчуття потреби і вміння
примінювати політичний зміст до потреб часу, до середовища і до категорій
думання місцевого населення свідчить, що ми вже виросли з політичного
примітивізму і чуємося внутрішньо певними і міцно споєними. Тільки тому
наші керівні чинники дозволили собі приміняти інакше розроблений
політичний зміст для Галичини, інакший для сх[ідно]-укр[аїнських] областей
інакший для Закерзонської України (не говорячи про Словаччину, Польщу,
Білорусь), не боячись, що генеральна лінія поділиться від того на троє. Чого
ж тоді нам, що працюємо в таких дуже різних від краєвих місцевих
умовинах, боятися розрізу з генеральною лінією, коли і так актуальний для
чужини зміст є в рямцях обов’язуючих засад? Коли те саме робить наш
ворог, друкуючи окремі большевицькі видання тільки для Зах[ідної] України,
або тільки для держав-сателітів, які не кольпортуються навіть у решті УССР,
то з цього приводу нікому не впаде на думку говорити про роздвоєння
політики компартії, але якраз її внутрішню міцність.
І ще один сумнів. Це справа «колориту» напрямку нашої політики, що
відбігає від краєвого колориту, мала б теж доказувати наше відступлення від
лінії.
В краю справді наша пропаганда вдягає часто червонаві шати
соціялістичної фразеології, чого тут ми не робимо. Робить вона це тому, щоб
пропагувати ідеї нашої революції поняттями по формі більш зрозумілими для
такого населення, яке було 30 років однобоко виховуване у категоріях
марксівських понять. Включаючися в категорії того думання і продовжуючи
їх, ми обґрунтовуємо ними наші власні цілі боротьби і доводимо шкідливість
і регресивність сталінської імперіялістичної політики з погляду їхньої
власної – і нам чужої – доктрини. Така метода, коли стосується її в науці,
називається імманентна критика. Це критика, що оцінює певні тези, виходячи
з позицій і предпосилок їхньої власної системи. Для поверхової оцінки, що
ловить тільки зовнішній вигляд слів, це внутрішнє розмонтовування ворожої
нам (і якраз «лівої») концепційної системи і валення її здається – як не дивно
– «лівим курсом» краю, не розуміючи небезпек для такого курсу від
імманентної критики. На чужині, де не має потреби наші політичні цілі
вгортати в зовнішні шати чужої нам фразеології, нам при зовнішньому
порівнянні впадає в очі відсутність соціялістично-марксистської
термінології. На цьому можна будувати твердження про «правий курс», якщо
хтось уважає те за доказ і коли забуває, що боротьба за державне визволення
України не є справою «правого» чи «лівого» курсу.
Стратегічні, чи радше тактичні, прийоми Організації, які є допускальні
в рамцях постанов ІІІ В[еликого] Збору, уважається за конечну програмово-
принципову консеквенцію тих постанов і на цьому будується закид, що
Орг[анізація] не тримається тих постанов, коли тактичних ходів ані не
повторяє на свойому відтинку, ані не уважає їх програмовими принципами.
Змішавши тактику і програму, деякі незадоволені – з своїх причин – члени
порівнюють буквальний зміст окремих точок з постанов ІІІ В[еликого] Збору
з такими чи іншими статтями наших еміграційних чи краєвих видань і
вказують на таку, або другу незгідність. На людей доброї віри і недостатньо
зорієнтованих, або чуттєво настроєних таке текстуальне порівнювання
окремих місць, яке абстрагується від напрямних ліній цілої політики, від
якости ворога, від конечности стосування відповідної загрозам середовища
політики, від розрізнень програми від тактики – така наявна різниця
показаних місць робить враження, що справді щось змінено, що від чогось
відступлено, що щось зраджено.
Це враження поглиблюється тим, що дечого справді ми ще не вспіли
зробити, що зробити повинні, чи зробили неповно, незадовільно – і ці
моменти підхоплюються як ілюстрацію, що дана робота тому незавершена,
що прийнято лінію, яка заперечує таку роботу. Людям, що мають вузький
відтинок роботи і не бачать цілости, це вщіпляє сумнів: «А може воно
справді так?».
Такі були б приблизно замітніші аргументи, що Орг[арнізація] не
реалізовує обов’язуючої її лінії. Пропущені мною закиди, що уважаються
важними, доповнить дискусія.
Другий закид: «демократія чи диктатура?» обговорю дуже коротко.
Наскільки мені відомо, цей закид підноситься не в політично-
програмовому сенсі, але в устроєві-організаційному. Значить, Організації не
ставиться закиду, що вона змагає до того, щоб в Українській державі
політичний устрій чи соціяльно-економічну систему побудувати на засадах
інакших, як демократичних. Ставиться закид інший, що система самої
Організації, її внутрішня побудова є замало демократичні, а деколи другий,
що трактування Організацією другий партій є замало демократичне. Коли
йде про демократизацію організаційної структури, то мається на увазі
передусім, а може й виключно, перебудову її зверхніх органів.
Демократизація низових клітин, якщо взагалі входить в рахубу, має підрядне
значення.
Така або інша структуральна побудова Організації – це в першу чергу
правно-устроєве питання, отже питання не політичного, але більш технічного
порядку. Тому зміни побудови можуть бути роблені тільки під одним кутом
– усправнення оперативности роботи. Як довго нема конкретного і
позитивного проекту, так довго не можна нічого певнішого сказати, чи будь-
яка зміна побудови зверхніх органів усправнить, чи утруднить оперативність
роботи.
Така, або інша поправка до устрою – справа сама по собі дрібна. Коли
ж із такої дрібної справи робиться великий вітер, то це має свій негативний
вплив. Членство, коли чує, що система в принципі зла, що її треба в основі
зреформувати, а не знає на ділі, що це йде про поправки до побудови
провідних органів, тратить довір’я в придатність наших форм
організованости. Коли ще в додатку зустрічається з невдачами, то вину за
свою власну неоперативність охоче перекидає на «шкідливу» структуральну
систему.
Щоб не розгублювати уваги на фрагментарності окремих закидів і
сумнівів, що характеризують внутрішній стан, треба пригадати, що всі ці
спроби оспорювань і ревідувань є наслідком одного загального факту.
Орг[анізація] змінила свій давніший виряд політичного озброєння (очевидно,
в межах обов’язуючих засад). Тепер переходить вона кінцеву фазу цього
етапу перестановки. У перехідних етапах того типу відбуваються одночасно
два збіжні до себе процеси: процес відзвичаювання від старого і процес
засвоювання нового.
На початку еміграції членські ряди складалися в більшости з т. зв.
недавніх «кацетників», дивовижньої породи людей з іншої планети, які
нічого не знали про політичну перестановку німецького періоду боротьби і
своїм мисленням назагал належали до круга понять минулого періоду
протипольської боротьби, у кращому випадку – позицій ІІ Конгресу. Почався
приспішений процес засвоювання нового змісту з усіма позитивними й
негативними наслідками приспішености. В одних процес засвоювання був
більш глибинний, в других більш механічний. Знову ж у інших паралельний
процес відзвичаювання від старого – через їх надмірну ревність – доходив до
абсурдальної скрайности і вибив їх з рейок до тої міри, що вони на довший
час осталися ідейно незадоволені й незаспокоєні. Через те стали пригожим і
податливим матеріялом для людей незадоволених з своїх персональних
мотивів.
Ті надмірно ревні хотіли бути – коли вже вживати модного в нас
большевицького окреслення – «найпрогресивнішими» і тому процес
відзвичаювання від старого упростили собі так, що заперечили його в цілому
і з ненавистю ренегата відкинули все минуле, як «злочинне» разом з усіма
вартостями, що творилися в попередніх роках боротьби – і навіть з усіма
незмінними для всіх часів нашими принциповими засадами. Пішовши по
формулі «Все, що минуле, до нічого, злочинне, регресивне і фашистівське»,
сталися «найпрогресивніші» і… залишилися без компасу. Тоді, шукаючи
грунту під ногами, почали різно блудити. Одні – за прикладом деяких партій
– надали доктринерського значення постановам ІІІ Конгресу, ставши на
становищі, що поза тими постановами Організації нічого більше не
обов’язує. Другі в інтерпретаціях ІІІ Конгресу наблизилися до позицій
націонал-комунізму. Обидва явища – це звичайний наслідок механічного
сприйняття змісту і недокінчености процесу засвоєння.
Коли ж Орг[анізація] за їх прикладом не пішла на шлях доктринерства
й самозаперечення, ані на шлях націонал-комунізму, вони цей власний відхід
від позицій Орг[анізації] об’яснили тим, що це не вони, але Орг[анізація]
відійшла від своєї власної (чи пак краєвої) лінії й завертає назад до
«фашизму». Дехто з членів, що сам ще переходив процеси непевности
наслідком засвоювання нового змісту, думав «а може й справді так?».
Так був фабрикований закид про відступлення Орг[анізації] від її лінії,
що викликав серед членства занепокоєння тим більше, чим менше вони
почували певність про правильне засвоєння собою змісту нової постановки.
Для ясности треба підкреслити, що Орг[анізація] стоїть на позиціях ІІІ
Конгресу і на незмінних засадах нашого руху, здобутих і провірених
досвідом минулих років нашої боротьби і тому вона не шукає ніякої дороги
ані до доктринерства, ані до неокомунізму, Хто такої дороги шукає, той з
позицій Орг[анізації] відходить і для такого залишається вибір: або поворот
на обов’язуючі позиції Орг[анізації], або вільний вихід з її рядів.
Обидві екстремні скрайності припізнення в засвоєнні нового і
відзвичаєння від старого змісту через його повне заперечення були
випадками одиничними. Але на цих випадках почалася спекуляція проти
роботи Орг[анізації], будьто би існують два крила в Орг[анізації], дві течії.
Одна, що не хоче зректися старого змісту, не приймає нічого нового, і ця має
вплив на політику Орг[анізації]. І друга течія, здорова й сучасна, яка так
глибоко зрозуміла й сприйняла нову постановку, що стала найправдивішим
виразником теперішньої краєвої постановки, але через те якраз не
допускають її до впливів. Окремі факти припізнення в засвоюванні нового
змісту, або надто поверхового його засвоєння, підносилося як додаткові
докази, що Орг[анізація] не може перейти на нові позиції. Коли ж
Орг[анізація] не дозволяла топтати свої позитивні й сьогодні дальше
актуальні вартості з минулих періодів, трактувалося це як доказ не тільки
відступлення від сучасної постановки, але як виразний поворот на пережиті
позиції.
Члени, що самі ще не закінчили процесу засвоєння, були такими
закидами дезорієнтовані. Вони з найбільшою обережністю ставилися до
признавання наших давніших вартостей, дозволяли їх оплюгавлювати,
боячися поповнити ухил своєю обороною. Тому, н[а]пр[иклад], членство
зовсім не знало, на яку ногу стати, коли під прислоною атаки на Донцова
заатаковано і осмішено не тільки позитиви його діяльности, але й цілий
період нашої минулої боротьби.
В процесі засвоювання нового змісту кол[ишні] учасники німецького
періоду були спочатку, так мовити б, дріжджами, що приспішував той
процес. Не зрозуміли одначе, чи не доцінили вони одної речі, що процеси
того порядку, як зміна політичного мислення і споєння його з незмінними
принциповими заложеннями нашого руху і тривкими вартостями з минулих
етапів, не може відбутися по «щучому велінню», але мусить мати свій
нормальний перебіг і змогу укластися й утривалитися. Бажаючи бачити
швидкі наслідки, вони внесли непотрібно в перебіг процесу роздразнюючі
моменти нетерплячки і кращезнайства. Одне й друге викликало чуттєвий
спротив, бо всі знали, що члени Орг[анізації] з німецького періоду не є ані
виразниками, ані (кращими) знавцями найновішого протисовєтського, але є
виразниками минулого, протинімецького періоду. Люди є людьми і ця поза
«краєвиків», і більших знавців найновішої краєвої дійсности від інших, таких
же як вони (довголітніх) емігрантів, сприймалася людським відчуттям як
намагання приписувати другим меншевартість, меншу революційність тощо і
через те вносила непотрібні роздразнення, що не сприяло процесові
засвоєння, але його гальмувало.
Підсумовуючи врешті опис критики і спроб ревізувань і заперечувань
роботи Орг[анізації] на чужині, додаю, що все це разом було тільки зверхнім
і другорядним проявом, або супровідним явищем глибшого процесу. Ціла
Орг[анізація], так зн[ачить] і організовані люди, що вийшли з концтаборів, і
ті, що з-під німецької окупації прийшли на чужину, і ті, що є зараз в Краю,
або з нього приходять – всі разом переходять глибокий процес перестановки
політичного думання і становлення нового, більш сучасного змісту. Для всіх
нас спільне русло нашої політичної течії виплило тепер із мілин і
пробивається крізь водопади, щоб виплисти на ширші простори майбутнього.
Вся та тріскотня заперечувань, самокритики, нервозність, непевність і
незадоволення, все це разом – це тільки шум водопаду, яким ми
перепливаємо всі разом на теперішньому етапі нашої дороги. Шум водопаду і
мряка, що нависла над ним і для декого з нас прислонила ширші обрії. Що з
того, що, пробиваючися крізь водопади, ми розбризкаємо поза наші береги
трохи піни? Що з того, що, натрапивши на тверду скалу, від нашої течії
відірветься, можливо, якийсь бічний струмок? Головна наша течія попливе
дальше своїм руслом.
Та частина дороги, що зараз ми відбуваємо, це малий фрагмент у
розвитку нашого руху, фрагмент теперішніх років. Але в цих якраз роках ми
сьогодні живемо і тому для нас важно розуміти і бачити труднощі
теперішнього дня. Коли зважити, що сам процес перестановки має свої
власні труднощі і «підводні скали», ясно буде, що нахил кожне потягнення
Орг[анізації] заперечувати і ставити під сумнів і тими сумнівами
затемнювати до решти лінію політики Орг[анізації] мусів принести
небезпечні спустошення.
Що ж є найістотніше в усіх тих спробах ревізувань і самокритики?
Ані одна з тих справ, про які найбільше говорено і які найбільше
робили злу кров.
Найістотнішим треба вважати сам процес перестановки Орг[анізації] на
новий політичний зміст. Цей процес започаткувався постановами ІІІ Збору в
Краю наприкінці німецької окупації. Але тільки започаткувався і внаслідок
швидкої зміни політичного положення (прихід нової большевицької
окупації) не мав змоги там укластися. Ані часу, ані нагоди на глибинне
оформлення й спокійне укладення його воєнні й політичні зміни в Краю не
давали ані в кінцевих місяцях німецької окупації, ані безпосередньо потім.
Не тільки часу і змоги, потреби не було додумувати до кінця теоретичні
заложення і глибинні консеквенції постанов чи шукати внутрішнього
споєння їх із ідейно-теоретичними напрямними нашого руху.
Інша потреба була пекучою: пропагандивне застосування консеквенцій
змісту нових постанов, якнайшвидше їх ужиткове примінення. І по лінії
практичних консеквенцій, й для потреб біжучої боротьби пішли головні
зусиля краєвого мислення. І цю трактовку практичної ужитковости,
пропагандивного примінювання постанов ІІІ Збору мають у Краю в
загальному по сьогоднішній день. Інакше бути й не могло, бо там, де війна,
найпекучіша справа практичну зброю для неї заготовляти. Ніякий це закид
про поверховість.
Члени Орг[анізації] з-під німецької окупації принесли були з собою на
чужину той процес перестановки в такій незакінченій формі, у формі
початковій, в якій він тоді був, маючи безліч нерозв’язаних для себе самих
проблем, що були навіть може незаторкувані ніким до того часу. На чужині
зустрілися вони з іншими членами, які будучи в крузі понять спільного всім
давнього мислення, вперше винесли проблеми, які ніким не були до того часу
ставлені, а коли й так, то не були розрішені до грунту. Інформатори про нову
постановку були поставлені в примусову – для декого може й імпонуючу –
ролю давати авторитетні вияснення про справи глибокі й складні, які
здебільша ніким ані ставлені, ані розв’язувані не були. Вони давали
вияснення, як знали, як уміли, як їм здавалося, що буде найкраще,
найпростіше погодити, аби обминути внутрішні розбіжності змісту. Давали
вияснення зовсім нових і незглиблених ними проблем – авторитетно, на
швидку руку, нераз поверхово і, найважніше, суперечно: в широкій скалі від
націоналізму аж до неокомунізму. Було ясно, що це матерія сира,
невиправлена, незнайома їм, непередумана ще ніким. Показалися «підводні
скали» нових проблем, не видні до того часу, але існуючі на дні і грізні для
нової постановки в цілому, на всіх відтинках боротьби.
Унаявлення непередбачуваних труднощів нервувало, дразнило.
Незручно було авторитетні і не від себе дані, але сказані на швидку руку
вияснення, спростовувати. Раз сказане зобов’язувало декого бути
послідовним у дальших консеквенціях. До того вплелися інші маленькі
людські слабости: нетерплячка, емотивність, неполітичні мотиви.
Загострилися намагання, щоб краєвій ужитковій трактовці постанов ІІІ Збору
надавати на чужині іншого, конче доктринерсько-принципіяльного значення.
Почалися запідозріння в взаємній впертості, неохоті, нерозумінні. А в парі з
тим пішли вже всі борсання на різні боки, спроби ревізувань поправок
критики, обезцінювання й негування роботи Орг[анізації]. Як супровідна тінь
потягнулися за тим неповажні спроби всяких «найбільш прогресивних»
малпувань з боку людей, що люблять моду і нову моду зрозуміли так, що
треба викинути всякий дух націоналізму. Це внесло загострення, чуттєвий
спротив.
Назагал, коли взяти все те разом, не було це ніщо інше, як тільки
розгублені борсання людей, що шукають і не знайшли ще дороги від години
закінчення ІІІ Збору і в своїм шуканні перешкоджали собі взаємно знайти те,
за чим так завзято шукали.
Коли ж іде про саму тематику закидів, ставлених Організації, то всім
було ввесь час ясно, що в дослівний їх зміст ніхто не вірить і що про нього
не йде. Зрозуміло зовсім, коли закид має потрібні для зміцнення
перебільшення, але неправильне й нездорове було одне й про нього треба
ясно сказати.
Можна було мати до Орг[анізації] претенсії, що новий зміст не досить
глибинно засвоюється, або що процес засвоєння незакінчений, або що не
проведено праці, щоб членство свобідно орудувало прапагандивними
кличами, потрібними йому до краєвої роботи. Такі заміти відносилися би до
фактичних прогалин у нашій роботі, до труднощів росту, до припізнень, або
– коли хто хоче – до занедбань.
Але коли з приводу незакінчених Орг[анізацією] праць, або ведених
нею незадовільно, невдало, або не досить інтензивно робиться закид, що
Орг[анізація] їх взагалі не робила, чи робити не хотіла, бо мала і має намір
реалізувати щось протилежне, то закид такий є спекулятивним, позбавленим
об’єктивної і лояльної основи.
І друге. Коли закиди з приводу окремих справ робляться Організації
тими її членами, що якраз у тих справах могли би корисно допомогти і
приспішити висліди роботи своїм вкладом праці, а самі того не робили,
приглядаючи може менше вдалій роботі інших, бездільно з боку і
критикуючи її, то закиди від них є позбавлені моральної основи.
Орг[анізація] мала й буде мати труднощі й невдачі. Вона є на те, щоб їх
перебороти. Моральний обов’язок праці в тому напрямі однаковий і рівний
для всіх членів Орг[анізації].
Який отже кінцевий вихід з теперішнього положення?
Покинути дальші борсання й підозріння, перебороти дрібні людські
слабості і взятися спільно до об’єктивного й глибинного розв’язування
проблем, яких ціла Орг[анізація] не має розв’язаними, а які найвиразніше
зарисувалися на чужині, тобто якраз там, де Орг[анізація] єдино має час і
змогу зайнятися ними.
Це один вихід.
Другий такий. Розійтися й не перешкоджати собі більше в ставленні
позитивної роботи. Це усуне неясності, розвіє хитання, скріпить монолітність
тих, що остануться вірними прапорам своєї Орг[анізації]. Це виключить
дальшу можливість спекулювань, шкідливої гри амбіцій, обвинувачень про
речі, в які обвинувачувачі самі не вірять.
Чи є третій вихід?
Третього нема. Ним могло би бути залишити надалі той стан. Що був
досі. Але ця можливість у нас вже була випробувана до дна й виказалася
найшкідливішими наслідками. Продовжувати шкідливий стан – значить бути
свідомим шкідником. Такої речі ніяка ще конференція не брала на своє
сумління.
Залишається отже: або – або.
Або поставити хрестик на все, що було досі і відтепер творчо
працювати в рядах Орг[анізації].
Або: поставити хрестик на дальшу участь незадоволених в
Орг[анізації] і дати їм змогу відійти в приватне життя, чи в протилежну нам
партію.
Вертаючися до питання, поставленого на початку реферату, які
чинники склалися на затемнення чіткости генеральної лінії Організації, треба
до обговореного комплексу справ додати ще деякі інші причини.
До цеї пори було устійнено дві причини.
Перша й головна причина затемнення політичної лінії Орг[анізації] був
сам процес перестановки Орг[анізації] на сприйняття нового політичного
виряду.
Другою причиною було те, що на перебіг того процесу негативно й
шкідливо вплинули спроби ревізувань і заперечувань роботи окремими
незадоволеними з неї членами.
Третьою, і другорядною причиною порівняно з попередніми, була
дезорієнтуюча роля преси, що в загальній опінії мала марку націоналістичної,
а висловлювала погляди, суперечні політиці Орг[анізації]. Читачі приймали
їх за зміну політичного становища Орг[анізації] чи її поглядів і були тим
дезорієнтовані, розчаровані, знеохочені.
Над відомими для всіх статтями, суперечними з політикою
Орг[анізації], спинятися не буду. Пригадаю тільки найяскравіші факти, що
«Час», н[а]пр[иклад], пропагував капітуляцію з найосновнішого принципу
нашої програми, з державного суверенітету України, в користь таких
великопростірних концепцій, які знову ж стояли в суперечності з другою
нашою концепцією, концепцією АБН. Там же просмикалися також
загумінкові ідеї галицького піємонтизму. Деякі линвоскочні пописи давала
«Трибуна», давав і журнал «До зброї». Не обходилось і без того, щоб і в
наших власних організаційних виданнях була строго й скрупулятно
заховувана виразність політичної лінії.
В останніх місяцях дезорієнтацію викликала була наша політика щодо
Національної Ради, окреме становище до неї Закордонного Представництва і
наша репліка на деклярацію ЗП, але це тема самостійної доповіді, тому
обмежуся тільки до вичислення цеї справи, як четвертої причини, що
впровадила була неясність і розбіжні думки про тенденції нашої політики.
В якому положенні знаходиться пересічний член Організації?
В нього ще не закріпився остаточно процес перестановки змісту.
Внаслідок цього в нього є його власні труднощі, сумнівні проблеми,
неясності. Він шукає ще, шукає впевнености й потвердження від т. зв.
«гори», чи його інтуїтивні відчуття є правильні. І в той час доходять до нього
всякі застереження й заперечення політики Орг[анізації] не від противників,
але якраз від людей, що йому на початку еміграції здавалися знавцями
підсовєтської постановки. Коли ж до того він начитається цих мудрощів ще з
преси, що в нього має марку націоналістичної, це збиває його до решти з
толку. Він починає всяко резонувати, як би то мало бути найправильніше й
перестає врешті розуміти що небудь.
Чи дійсно ми за суверенність за всяку ціну, чи може б тимчасом яка
конфедерація була добра, як вступний етап до неї? Чи Галичина є Піємонт
України, чи заскорузлий провінційний загумінок? Чи на Україні є дійсно ще
якісь українці, чи збольшевичений совєтський народ? Чи в цей важкий для
нації час нам далі треба людей великої й фанатичної віри – як учив колись
Донцов, чи може нам потрібні «більш, ніж коли скептики і песимісти»? – як
проповідує з нібито націоналістичної «Трибуни» несподіване світило Сходу
Ю. Шерех (Шевчук: Подорож у країну ночі, УТ, 14/ХІІ 1947, ч. 98)? Чи поет
має право дати вислів своїм патріотичним почуванням, чи це буде «Голос
пропащого покоління» – як це їдко і смертельно для молодого поета оцінює в
одному літературному журнальчику той же Ю. Шерех («Заграва», 1946, ч. 4,
ст. 68 )? Чи врешті сам член ОУН не є тим пропащим поколінням, що в
такому ж патріотичному пориві непотрібно гналося за міражами
нездійснимої революції, наче той «Еней і життя інших», доки не навчилося
сумніватися і не зрозуміло, що вона намарне і по дурному розтратило своє
людське право до щастя її Величности малої людини, що є мірилом всіх
вартостей.
Зроблено помилку. Дозволено від нашого імені говорити блискучим
жонглерам слова, які прийшли в наше окруження, щоби у розслабленому
розчині ідей людяності і християнізму подавати нам краплі отрути.
Ця незамінна, але послідовна робота на культурному відтинку є багато
грізніша в своїх наслідках від всіх неясностей і хитань політичного змісту.
Вона розхитує твердість революційних основ нашої духовости.
Революційний етос, моральна відпорність і моральні вартості нашої
Орг[анізації], що були завжди найтвердішим і нездобутим бастіоном для
ворога, є тепер атаковані не фронтовою атакою, яка їх завжди зміцняє, але
підгризана сумнівами псевдогуманности і фальш-христіянської м’якости.
Оце та моральна заправа перед стартом до кінцевої і вирішної фази
нашої боротьби, що її дається членству на чужині від нібито нашого імені.
Цими спробами підгризання моральної відпорности революційної
Орг[анізації] кінчу опис і аналізу тих чинників, що в парі з заходами над
ревізуванням політики Орг[анізації] творять головні небезпеки для
організованого членства в теперішній мент.
Це заразом є і відповідь на перше головне питання моєї доповіді, які
чинники склалися на затемнювання генеральної лінії політики Орг[анізації].
Другою головною причиною кризового стану в Орг[анізації] була – як
на самому вступі було сказано – зростаюча неоперативність керівних органів
Орг[анізації], що повстала через суперечності в попередньому Проводі.
Причиною суперечностей було чуттєве прив’язання деяких членів
Проводу до їх ролі в минулому етапі і незадоволення їхнє з тих
можливостей, які давала їм накладена на них ділянка роботи.
Внутрішні суперечності між членами попереднього Проводу зробили
Провід неоперативним, що відчувалося в низах, як брак керівної руки.
Маючи постійно до діла з щораз іншими внутрішніми труднощам, Провід
надто часто витрачав час на безплідні дискусії, які або нічого не давали, або
кінчилися постановами, що не були реалізовані по лінії їх суті, справи
відкладалися нерозв’язаними, а відповідальність за дійову неспроможність
Проводу спадала не на її спричинників, але в першу чергу на тих, що Провід
фірмували.
Суперечності внутрі Проводу мали отже гальмуючий вплив на його
працю. Не маючи змоги на терені Проводу знайти задовільні для себе
можливості, деякі члени Проводу, що були одночасно членами ЗП, почали їх
шукати на тому другому форумі і з часом перетворили його на осередок,
протиставний до Орг[анізації], рахуючися з тим, що Організації залежить на
авторитеті УГВР і це примусить постійно поступатися і в’язати свою роботу
ініціятивами ЗП.
Замість паралельної співдії і творчої співпраці почали наростати
безплідні спори за поділ компетенцій, за поділ технічних і господарських
засобів, за диспонування військовою рефентурою тощо. Назва ЗП УГВР
стала прислоною для замкненого в собі гурта людей, що утворили згодом про
себе опінію, що вони справжні виразники краєвої демократичної постановки,
а Провід займає відсталі позиції. Це одних дезорієнтувало і знеохочувало,
другим дало змогу спекулювати на цій протиставності і шукати під
претекстом праці для ЗП захисту перед обов’язками, накладаними на них
Організацією. Потягати їх до відвічальности було недоцільно, щоб не
створювати непотрібного загострення, буцім то карається членів за їх охоту
спомагати нашу ж таку УГВР. Таким чином ЗП почало ставати свого рода
азилем для незадоволених з організаційних обов’язків чи з інших причин.
Можливість спекулювати на існуванні двох центрів, що стояли в свого
рода протиставному відношенні, дуже некорисно відбилося на легальній
пресі. Це дало змогу унезалежнюватися щораз більше від усяких ідейно-
політичних впливів, перед одними удавати, що дане видавництво заступає
доручення другого осередку, а перед другими навпаки, а на ділі змагати до
ведення своєї власної, приватної політики, що знову дезорієнтувало читачів.
Поважним зміцнення політичних позицій визвольного фронту серед
своїх і чужих був прихід рейду УПА закордон. Здавалося, що це пожвавить
спільну роботу. Сталося навпаки. Конкуренційні тенденції деяких членів
тодішнього Проводу, що були членами в ЗП, з того часу ще більше зросли
намагання перетворювати ЗП на осередок, протиставний до Організації. Вже
перший відкритий лист сотн[ика] Громенка з виясненнями про от[амана]
Бульбу не був кольпортований деякими станицями УГВР. Почалося
поучування членів УПА, як треба правильно і «по державницьки»
висвітлювати події в Краю, щоб з того була максимальна політична користь
для «справи». Найкориснішим уважалося і рекомендувалося таке
насвітлювання, щоб применшувати фактичну ролю ОУН в Краю, а
підкреслювати тільки значення УГВР, наче і в Краю одно хотіло бути
конкуренційним другому.
Але «кісткою незгоди» відділ УПА не став. Оминено це тим способом,
що збережено його свого рода автономність і передано в розпорядження ЗП,
щоб не творити його постійним предметом конкуренційної зависти.
Однобока інформація, яку він там одержує (і кольпортажні завдання) впливає
вправді дезорієнтуюче, але це менше деморалізує, як інформація суперечна.
Багато часу й енергії було надаремно витрачено Проводом на шкоду
оперативній роботі в тому напрямі, щоб уодностайнити спільну політику й
нормальну співпрацю з ЗП. Проєкти ці на форумі ЗП майже завжди
перепадали, а деякі були валені там самими нашими членами Проводу ЗП, які
думали ввесь про себе, що вони є на окремих правах, тому що дістали були
колись мандат від Краю ввійти в склад гуртка, що мав закордоном робити
пропаганду для УГВР. Все ж таки утворювалася незручність членам
Орг[анізації], а особливо членам Проводу, ініціювати від себе валення
проєктів, схвалених на Проводі. Цю ролю відкрито ініціювати почин проти
всіх проектів Орг[анізації] передано одному безпартійному соціялістові,
якому забезпечено там впливове місце і «його» проєкти піддержувано
більшістю націоналістичних голосів.
Створився врешті дійсно парадоксальний стан. В час, коли ні одна
соціялістична партія не визнає взагалі ніякої УГВР, Зак[ордонне]
Предст[авництво] тієї установи піддається добровільно вказівкам соціяліста,
а єдина політична орг[анізація], що визнає УГВР зверхнім органом
визвольної боротьби і має своїх представників в Зак[ордонному]
Предст[авництві] і спільні з нею політичні цілі, будь якого впливу на її
політику не має.
До таких неймовірних парадоксів дійшла конкуренційна засліпленість
деяких членів Орг[анізації], яким завернулося в голові від того, що вони на
чужині були уповноважені репрезентувати установу, яку Орг[анізація] визнає
за репрезентанта своєї визвольної боротьби.
Вертаючися до самого попереднього Проводу, що був постійно
внутрішньо гальмований і тому непрацездатний, треба додати, що він був у
квітні розв’язаний. Ішло про те, щоб дати змогу ввійти в склад Проводу і
керівних органів також тим членам, що були незадоволені попередньою
роботою Орг[анізації]. Але продовж цілих трьох місяців нового складу
Проводу не складено. Орг[анізація] три місяці діяла собі сама, як знала й як
вміла. Історія нашої Орг[анізації] навіть після найбільших арештів такого
випадку – наскільки мені відомо – ще не нотувала. Потім вину за такий стан
Орг[анізації] перекидувано на тих, що давали доручення утворити Провід в
новому складі, а буцім то не давали практичної змоги те доручення виконати.
Положення центральних органів Організації – у зв’язку з
неоперативністю попереднього Проводу і з недіяльністю неутвореного
Проводу – стало дуже особливе й нестерпне. Керівні органи – референтури,
відділи – одержували ряд біжучих справ до полагодження, але внаслідок
припізнень чи нечинности Проводу і некомпетентности вирішувати все на
власну відповідальність, з багатьох своїх обов’язків не могли вив’язатися
перед членством. Це в свою чергу мало свій вплив на знеохочення в
членських рядах і знетерпеливлення, що не могли діждатися потрібних їм
відповідей і вказівок. Ситуація для росту незадоволення проти Орг[анізації]
була створена. Не треба було окремої агітації, тільки проволікти довше той
стан, щоб незадоволення справді дозріло й виросло.
І тут треба з гордістю підкреслити, що орг[анізаційні] клітини і
членство в цілому виявили неабияку внутрішню твердість і політичну
зрілість, що стан паралічу роботи керівних органів не спричинив потрясень в
Орг[анізації].
Але і на цьому ще не кінець.
Для повности образу треба додати, що окрім неоперативности Проводу,
крім послаблення діяльности центральних органів, незалежні від Проводу
судові і контрольні органи Орг[анізації] не були взагалі створені. Покликана
до цього завдання Головна Рада від часу Альпійської конференції (до
половини липня ц.р.?) не знайшла часу, ні нагоди, ані мабуть потреби, щоб
покликати до життя Головний Суд і Головного Контрольного, хоч ряд
пекучих і неполагоджених справ були їй відомі ще з часу тієї ж Альпійської
конференції. Між іншим, розв’язання вже тоді передавнених старих
конфліктів з опозиційно настроєними членами було першим завданням Суду.
Коли ж Суду не урухомлено, можна думати, що не було серйозного бажання
усунути причини шкідливих для Орг[анізації] ферментів.
Які наслідки для морального стану членства і для самої роботи
Орг[анізації] може принести відсутність контрольних і судових органів – про
це хіба говорити не приходиться. Чи неутворення тих органів було тільки
випадкове занедбання, чи може наслідок того, що в склад Головної Ради
ввійшли ті самі люди, що вели конкуренційну політику від фірми
Зак[ордонного] Предст[авництва] проти Орг[анізації] – це повинна вияснити
Конференція, якщо всі справи мають бути вияснені.
Одно певне, що окремі члени Головної Ради методою насміху,
легковажности, глуму і перебільшувань доказували, що дослівно кожний
видніший в Орг[анізації] чоловік, який робив будь-яку замітнішу роботу в
Орг[анізації], а не в ЗП, до тої роботи зовсім не надається, тому що він
зробив таку, або другу помилку, чи невдачу, або що має таку саме, а не
інакшу вдачу. А якісь неприємні риси вдачі має кожний чоловік і рідко якій
роботі можна дати ідеальне викінчення. Кожний т. зв. східняк мусів спершу
бути якщо не напів підозрілим, то принаймні про нього говорилося, що він у
ніякій мірі не репрезентує собою сх[ідно]українського способу думання, але
репрезентує свою власну відсталість, або амбітність. Дорогою стократної
сплетні такі характеристики облітали від вуха до вуха і створювали щоденну
атмосферу для праці людей, що весь тягар орг[анізаційної] праці несли на
своїх плечах. Дійсно подивляти треба ідейність і відданість наших активних
членів, яким ці характеристики були відомі і яким, крім того, було відомо, що
Орг[анізація] не бере їх в оборону перед насміхом з їх роботи.
Коли умисно творені розбіжності між Орг[анізацією] і ЗП виразніше
зарисувалися, Провід витратив багато зусиль і часу, щоб не допустити до
того, щоб вони виявилися назовні на втіху нашим спільним противникам.
Але і це нарешті сталося, коли люди з ЗП додумалися своєю Деклярацією
конечно помішати карти нашим представникам до Нац[іональної] Ради в
момент найбільш невідповідний для цього, і коли Орг[анізація] з свого боку
прилюдно підтвердила, що погляди її не є тотожні з поглядами Деклярації
ЗП.
Серед нашого членства, що про такий дивовижний стан нашої т. зв.
«високої політики» закордоном нічого не догадувалося, це викликало
констернацію. Члени думали просто і ясно правовірними категоріями
блискучого відокремлення: «УНРівці – опортуністи, УГВР – порядні люди,
Орг[анізація] пішла до Нац[іональної] Ради – значить покинула УГВР і
збраталася з опортуністами. Щось тут не грає». Деклярація, комунікат,
підшепти своїх і чужих таку опінію піддержували і збільшували
занепокоєння. Для тих, що хотіли поглибляти протиставлення, настав час
пригожої коньюктури. Вони з цього радо і голосно скористалися,
реклямуючи поспішно себе, як єдиних оборонців принциповости. Пригадую,
що на Альпійській конференції гостро критиковано Організацію за політику
блискучого відокремлення і схвалено доцільність консолідаційної політики.
Коли ж Орг[анізація] по тій лінії зробила перший успішний крок,
критикується її за те, що вона пішла до Нац[іональної] Ради. Можна уявити,
які заперечення були би, якби вона зробила протилежне і до Нац[іональної]
Ради не пішла. Негація для самої негації не дивиться на зміст. Кожний зміст є
однаково доброю нагодою.
Коли занепокоєння почало вщухати, а натомість загальна опінія
переконалася, що Орг[анізація] не покинула своїх позицій, ввійшовши в
Нац[іональну] Раду, коньюктура на ведення гри стала невигідна.
Тоді автор брошури «В четверту річницю УГВР» постарався
наростаюче довір’я до Орг[анізації] вбити, а придбати його для свого гурта
людей. Четверту річницю УГВР відсвяткувало її представництво закордоном
так, що відкинуло засадничий постулят нашої політики, постулят координації
визвольних сил, і заступило його постулятом боротьби визвольних сил між
собою. Мабуть для «прогресивного» автора постулят з-перед 4 років здавався
надто перестарілим пережитком. На ст. 28 виразно підкреслено, що
розходження між ЗП і ЗЧ ОУН таки існують і саме в тому, що Орг[анізація]
веде політику «еміграційного розгублення» внаслідок її «довшої відірваности
від Рідної Землі», як Закордонного Представництва і що членський актив і
симпатики такої політики Орг[анізації] собі не прагнуть. Коли зважити, що
ця брошура є редагована таки нашими членами, матимемо ясний образ, для
яких цілей теперішній склад ЗП зловживає фірмою УГВР.
Чи для такого здійснювання постуляту координації визвольних сил
Край колись висилав закордон людей із Зак[ордонного] Предст[авництва]?
Коли вони свої колишні уповноваження від Краю переступили і надужили їх
для того, щоб замість координувати визв[ольні] сили – цькувати їх до
боротьби проти себе, дали тим свідоцтво, що ролі репрезентантів краєвої
УГВР вони не дозріли.
Що було зроблено з боку Проводу, щоб не допустити до витворювання
розбіжностей між Орг[анізацією] і ЗП?
Поминаючи всі часткові проєкти, спинюся на трьох.
Найпростішим способом згармонізування праці здавався такий, щоб у
Провід ЗЧ включити керівних діячів ЗП. Замість гармонії через особисто
конкуренційні моменти прийшло повне загальмування праці Проводу з усіма
наслідками для Орг[анізації], що відчула відсутність керівної руки.
Другий спосіб був: упорядкувати відносини в самому ЗП. Було
висунено проєкт зміняти особовий склад фракції ОУН в ЗП і умандатувати
інших членів, як представників від ОУН. Цей проєкт був відкинений з
формальних причин. Мотивовано тим, що УГВР є побудована не на принципі
представництва від партій, але на основі персонального добору і через
аналогію той сам принцип повинен бути задержаний у її Зак[ордонному]
Пред[ставництві], тим більше, що його члени дістали були індивідуальне
уповноваження від Краю. Отже ЗЧ, яке такого мандату не давало, не може
його відбирати.
Третій проєкт був: віддати Провід в руки Ген[ерального] Секретаря
Зак[ордонних] Справ УГВР і скласти його в більшости з незадоволених
членів ЗП, щоб без внутрішніх спротивів і розбіжностей в роботі реалізувати
однакову постановку на обох форумах. Після 3-місячної страти часу
реалізований цей проєкт не був.
Після неуспіху того проєкту була ще думка взяти опозиційно
настроєних членів в склад Проводу під іншим головуванням, щоб дати їм
змогу впливати на роботу Орг[анізації] з нутра, а не з конкуренційного
становища ззовні, з форуму ЗП. Одначе комплекс недовір’я утруднив дальшу
виміну думок.
Всі ці спроби дали один досвід: тільки однородний Провід, такого чи
протилежного, але однородного складу, може бути працездатний і може
ділово й без внутрішніх гальмувань зосередитися на своїх завданнях. Всі інші
комбінації – самообман і даремна витрата часу й енергії. За таким добором
складено теперішній Провід.
Другий досвід по лінії ЗП. Постулят координації визв[ольних] сил буде
на чужині тільки тоді зреалізований, коли буде зломана са…[закінчення
тексту відсутнє].
Залиште відповідь